Глава 1

Погляд Макса був зосереджений, коли ми вийшли з аеропорту і сіли в автомобіль. Він котився по вузькій дорозі, обсадженій високими липами і старими кленами, а я, що сиділа поруч, намагалася вловити кожну деталь, бо розуміла: я їду у місце, яке змінить усе моє життя. Під Румунією я уявляла щось древнє, загадкове і трохи готичне — величезні замки, карпатські ліси, туман, що стелився між горами, і відлуння легенд, що жили у книжках. Я очікувала від міста містики, відчуття часу, який тягнувся повільно, як магія, що витає у повітрі.

Але коли ми наближалися до самого містечка, я помітила, що воно значно відрізняється від моїх уявлень. Все було на місці: старі будівлі, вузькі вулиці, церкви з високими шпилями. Але водночас усе виглядало живим, немов воно дихало, підкорюючи мене своєю гармонією і водночас загадковістю. У центрі містечка стояли старовинні будівлі з великими дерев’яними дверима, яким не одне століття. Вулиці обвивалися між кам’яними будинками, а на деяких фасадах виднілися рукописні надписи, що нагадували стародавні магічні заклинання.

— Це місто називається Стріга, — промовив Макс, помітивши, як я невтомно роздивляюся навколо, якби намагаючись запам’ятати кожну деталь. — Мій рід родом звідси.

— Стріга… — повторила я, намагаючись вимовити це слово правильно, і відчула, як воно відлунює у моєму серці. — Це має якісь особливі значення?

— У нашій родині вважається, що це місто принесло нашій родині силу, - Макс усміхнувся, але його брови злегка нахмурилися, як завжди, коли він говорив про родину. – Стріга — це місце, де все почалося, ще до того, як я став магістром магії. Тут збереглися стародавні традиції і ритуали, які ми шануємо. І це те місце, де багато наших предків вперше здобули свої сили.

Я слухала його і відчувала, як серце б’ється частіше. Мене охопило дивне хвилювання — відчуття, що я стою на порозі чогось величного, навіть незбагненного. Ми проїжджали через вулиці, обсаджені квітами й деревами, а повітря було насичене ароматами розквітлих бузків і жасмину. Сонце тільки-но піднімалося, проливаючи теплі промені на черепичні дахи, і все здавалося ідеально гармонійним. Кожен звук — стукіт коліс по бруківці, шелест листя, голоси ранніх торговців — здавався мені частиною магічної симфонії.

Поступово ми наближалися до величезної, але водночас дивно затишної будівлі, що височіла на пагорбі. Маєток був побудований з каменю, з високими вежами, що піднімалися в небо, і вікнами, крізь які можна було побачити старовинні меблі та книжкові полиці, що нагадували про часи, коли тут жили маги і чаклуни. Сад навколо був неймовірно красивий — квіти розцвітали всюди, а стежки, прокладені з каменю, вели до різних куточків маєтку, наче запрошували відкрити таємниці, що вони приховували.

— Ось він, — сказав Макс, коли ми під’їхали ближче. – Наш родовий будинок.

Я відчула, як серце затріпотіло. Ця будівля виглядала настільки велично, що я почала сумніватися в тому, чи дійсно готова зустріти тих, кого ніколи не знала. Родина. Рід. Вони всі тут, чекаючи мене. Ми вийшли з автомобіля. Вітер приносив запах троянд і трав, що росли в саду, і я відчула легкий холодок від ранкової роси, що падала на мої щоки. Макс зосереджено йшов попереду, але постійно озирався, щоб я не відставала.

— Ось тут виріс я, — продовжував він, коли ми піднімалися по кам’яних сходах. — Тут я навчався і вдосконалював свої вміння. І тут на мене чекає моя родина.

Я відчула хвилю змішаних емоцій: страх і захоплення, цікавість і тривогу. Це був новий розділ мого життя, і я ще не могла передбачити, що саме чекає мене всередині. Макс підійшов до дверей і без вагань відчинив їх.

— Добре, — сказав він, ніби готуючи мене до великого кроку. — Готуйся.

Я вдихнула глибоко і ступила всередину. У великому залі панував тихий аромат старовини і деревини. У центрі висіла масивна дерев’яна маска — символ родини. Все було в старовинному стилі: арки, вітражі, великі каміни, золоті люстри, що відбивали сонячне світло, і книжкові полиці, що тягнулися до стелі.

— Ну що ж, а от і ми, — сказав Макс, і в голосі лунала гордість.

Перед нами стояли двоє людей: жінка зі світлим, блискучим волоссям, яка виглядала елегантно і водночас тепло, і чоловік, старший за Макса, з чорним волоссям та такими ж очима, як у нього. Це були мої бабуся і дідусь. Вони дивилися на мене спокійно, але з тією ніжністю, що знімала напругу і одночасно змушувала відчувати величність моменту. Після цього я навіть змогла трохи видихнути. А як мені їх називати?

— Еміліє, — мовила жінка, підходячи до мене, і я відчула тепло її рук, коли вона обійняла мене. — Ласкаво просимо в нашу родину. Ми так зраділи, коли дізнались про тебе. І ледве дочекались, коли Макс нарешті привезе тебе.

- Мамо, - посміхнувся той.

- А що? Я кажу правду, - сказала вона, подивившись на сина. – Ти тільки подивись на цю красуню. Я Міріс, твоя бабуся.

Я відчула, як тіло наповнюється дивним спокоєм і водночас хвилюванням. Це був момент, коли розуміла, що тепер я — частина чогось більшого, чогось давнього і водночас живого. Я відчула, як магія цього дому, цього місця, тихо проникає в мене, з’єднуючи мене з поколіннями, що жили тут до мене. Чоловін підійшов, простягнув руку для привітання. Його погляд був суворий, але водночас сповнений тихої радості. Але потім і він мене обійняв. Хороша все ж родина.

— Я дуже радий тебе нарешті побачити, - посміхнувся він. – Я Костянтин. Твій дідусь.

- Це я вже зрозуміла, - мені вдалось навіть нервово посміхнутись.

- На жаль Андрей не встигнув приїхати до вашого прибуття, але зовсім скоро ти його побачиш, - сказала Міріс.

Я вже знала, що це брат Макса, який працює разом з магічною радою. Ну нічого, познайомлюсь з ним пізніше. І так занадто багато вражень для одного дня.  Я оглянула зал і відчула, як серце почало битися швидше: старовинні картини на стінах, килими, що були виткані ще моїми предками, книги з магічними символами, які манили заглянути всередину. Кожен предмет був немов свідок історії моєї родини, історії, частиною якої я тепер стала. Міріс обвела поглядом усю кімнату, посміхаючись.