Розділ ІІ

Зранку я прокинулась від того, що за вікном м’яко погойдувались дерева, а легкий вітерець приносив запах вологого листя і ранкової роси. Далеко на горизонті небо розквітало відтінками рожевого і персикового, і я відчувала, що цей світ — не просто світ, а місце, де магія і життя переплітаються у нескінченній гармонії. У повітрі висів запах свіжості, змішаний із чимось невідомим і запрошуючим — відчуттям нового початку, якого я чекала, навіть не розуміючи точно чого. Кожен мій вдих здавався сповненим магії, ніби повітря саме шепотіло мені: «Тепер ти готова». І я відчувала: це новий етап. Знову.

Макс стояв біля вікна, притулившись до рами, дивлячись на світ, що пробуджувався. Я тихо спостерігала за ним, і в його позі була якась незвична легкість — наче він теж вперше сприймав цей момент без тиску обов’язку і турботи про мене. Він не помітив, що я прокинулась, поки не обернувся.

— Ти готова? — запитав він, і його голос звучав спокійно, але водночас ніби перевіряв, чи я здатна впоратися. Чи зможу я пройти через усе, що на нас чекає.

Я підійшла до столу, де вже були наші речі, акуратно розкладені, як символ готовності до подорожі. Я відчула легке хвилювання, що спліталося з нетерпінням: це була поїздка до Румунії, до маєтку батька, до родини, яку я ніколи не знала. І водночас я відчувала щось глибше — відчуття, що цей шлях змінить мене назавжди.

— Готова, — сказала я, хоч сама ще не вірила в ці слова.

Макс посміхнувся, але в цій усмішці була не просто радість, а легка тривога, яку я відчувала як власну. Він теж нервував, хоча й намагався не показувати цього. Але це була дуже частина моєї подорожі. Дуже важлива частина.

— Добре, — промовив він, обережно поклавши руку на мою валізу. — Це важливо для нас обох. Але я певен, що все буде добре. Ти ж сама це можеш зробити.

Я кивнула, намагаючись приборкати хвилювання. Кожен момент цієї поїздки здавався кроком у невідоме. Я не могла позбутися питань: що якщо родина не прийме мене? Що якщо вони не зрозуміють, чому я така, якою є? Що якщо я не стану їхньою? Ці думки тиснули на мене, але я відчувала, як Макс відчуває їх без слів.

— Не переживай. Все буде добре. Ти їм сподобаєшся, - посміхнувся він. – Пам’ятай, ми йдемо не просто до родини. Ми йдемо додому.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як напруга поступово зникає, а разом із нею приходить ясність. Чи то його впевненість, чи то мій власний внутрішній вогонь, але страх відступав, залишаючи місце рішучості. Я кивнула.

— Ти правий. Потрібно йти вперед, - мені навіть вдалось посміхнутись.  І не зупинятись.

— Саме так, - видихнув чоловік. – Тож, давай вирушати.

З Ранхолю ми вибрались досить швидко і дійшли до найближчої дороги. Тут нам не вдалось би скористатись порталом чи чимось подібним. Ми сіли в автомобіль, що мав довезти нас до найближчого аеропорту. В дорозі я тихо спостерігала, як світ пробуджується: перші промені сонця переливалися на стежках, відбиваючись у калюжах після нічного дощу, туман спускався по низинах, а дерева майже торкалися небес. Кожен погляд на цей світ викликав у мені відчуття, що я йду не просто у подорож, а до свого справжнього місця.

Коли ми прибули до аеропорту, я все ще не могла повірити, що це відбувається насправді. Пункт контролю, шум людей, запах кави і дезінфекції — усе це здавалося фоном до внутрішньої симфонії, що грала в мені. Макс повернувся до мене, тепер із легкою усмішкою, якби підтримуючи мене у тих останніх хвилинах перед стартом.

— Готова? Тепер точно не повернеш назад. Але повір, це змінить твоє життя, — сказав він, і я відчула, що слова його не просто поради, а гарантія підтримки, яка буде зі мною завжди.

Я подивилась на нього, бачивши у його очах знання, що він пройшов цей шлях разом зі мною, і, незважаючи на страх, відчула впевненість.

— Так. Я готова, — сказала я, знову затамувавши подих.

Під час польоту я майже не спала. Мої думки ковзали між картиною незнайомої Румунії, горами, темними лісами, туманними замками, про які я чула тільки у легендах. Ці образи перепліталися у свідомості, як магія, змішуючи реальне і вигадане, минуле і майбутнє. Кожна хвиля передчуття пробуджувала в мені нові відчуття: страх, цікавість, тривогу і радість одночасно.

Я відчувала, як магія всередині мене поволі підсилюється, як ніби моє тіло і душа готуються зустріти новий етап життя, який починався тут, у повітрі, що пронизане сонячним світлом і високими горами за вікном літака. Кожен зітх, кожен рух повітря навколо відлунював у мені, і я знала: я готова до всього, що чекає попереду. Перед приземленням Макс обернувся до мене.

— Ми там будемо за півгодини, — сказав він, дивлячись на мене з невеликою, але щирою усмішкою. — Ти точно готова?

— Сонечки волохаті, та готова я, - я закотила очі. – Запитаєш ще раз, і я точно передумаю. Врешті це ж просто знайомство з родиною. Справжні пригоди починаються саме зараз.

Він кивнув, і ми обидва відчули, як новий етап нашого життя розпочинається. Це була поїздка не просто до Румунії, не просто до маєтку батька — це був шлях до рідних, до себе, до того місця, яке тепер ставало моїм домом. Я відчула легкий подих магії в грудях і зрозуміла: тепер усе змінилося. І це було правильне відчуття — відчуття, що я йду своїм власним шляхом, зі своїм вогнем, зі своїм серцем, зі своєю родиною. Це був новий початок. І я знала: я готова.