Глава 12

Ми стояли біля озера, яке розкинулося між моховими пагорбами, наче дзеркало, що відображало небо з безліччю зірок, і вже ніч поволі опустилася на світ, розмірно покриваючи все довкола своїм темним шовком. Тиша тут не була просто відсутністю звуку — вона жила своїм власним ритмом, і я відчувала, що кожен подих вітру, кожна хвиля, що ледь колихала поверхню води, є частиною великої симфонії природи. Озеро відбивало місяць, який плив крізь тонкий серпанок нічного туману, а його світло неначе проникало всередину мене, відлунюючи в кожному куточку моєї свідомості.

Я сіла на великий камінь, холодний, але з теплим відтінком від денного сонця, що ще зберігалося у його серці, а Макс став поруч, тихо, не вторгаючись у моє особисте відчуття, лише спостерігаючи за відображенням зірок у воді. Я відчула його присутність не як захист чи опору — а як нерозривну частину себе, як щось, що було зі мною завжди, навіть коли ми були далеко один від одного.

Вогонь у моїй душі ще не згас — він не палав шаленою хвилею, але його тепло й присутність залишалися, стихаючи, але постійні. Я відчула, що це не просто магія — це внутрішня суть, невидима нитка, що зв’язує мене із світом. І разом із тим, я зрозуміла, що є щось важливіше, ніж сам вогонь, ніж сила, ніж магія. Це був зв’язок із Максом, його слова і погляд, який завжди знаходив мене, навіть коли я губила себе у світах магії.

Я мовчки дивилася на воду, вбираючи відображення зірок, що тремтіли на її поверхні, поки він не заговорив. Його голос був тихим, м’яким, ніби він сам намагався не порушити магії ночі.

— Я радий, що ти зі мною, — промовив він, дивлячись у темряву, а не на мене, але я відчула кожне слово, як удар у серце. — Знаєш, я завжди мріяв про доньку. Але тепер, коли ти є, я розумію, що маю стати кращим для тебе.

Ці слова проникли глибше, ніж будь-яка магія, ніж будь-яке випробування. Вони торкнулися тієї частини мене, яку я навіть не знала, що маю — частини, що завжди шукала прийняття, спокій і розуміння. Тепер, коли ми були разом, коли він дивився на мене з цим відкритим серцем, все набуло сенсу. Навіть наші пригоди, всі небезпечні лабіринти, магічні випробування, втечі і перемоги — все це було лише частиною великого шляху, що привів нас сюди.

Я повернулася до нього і побачила, як він намагається стримати емоції. Макс був опорою, але зараз він стояв переді мною не просто як наставник, не просто як батько, який завжди тримає під контролем ситуацію. Він був людиною, яка визнає себе у моїх очах, яка бачить мене такою, якою я є насправді.

— Ти мені не казав про це, — тихо сказала я, дозволяючи словами витекти з глибини серця.

Він посміхнувся, але посмішка була не радісною, а повною ніжності і певної смутної щирості. Ця поїздка дуже зблизила нас. Але літо ще не закінчилось, і я не уявляла, що буде попереду.

— Не знав, як. Я не думав, що буду таким батьком, — його голос став м’якшим, тихішим, ніж зазвичай, і я відчула, як він відкриває частину себе, яку рідко кому показує. — Коли я дізнався про тебе, коли ти з’явилася, я був... не готовий. А тепер бачу, що ти сильна. Сильніша за мене у багатьох речах. І я пишаюсь тобою.

Я подивилася у його очі і побачила в них не просто погляд батька, а погляд наставника, товариша, людини, яка пройшла через втрати і радість, і бачить у тобі не лише дитину, а особистість, яка вже здатна стояти поруч із ним.

— Макс, — я трохи вагалася, але слова вирвалися з мене самі. — Я рада, що ми разом. Я знаю, що попереду ще багато випробувань. Але я не одна.

Він нахилив голову, ніби втішаючи мене, а потім знову повернув погляд на озеро, де світло зірок танцювало на хвилях. Ми ще досі були в Ранхолі, але зовсім скоро відправимось далі.

— Я завжди буду з тобою, - посміхнувся він. – І навіть коли ти виростеш, ти не втратиш мене, Еміліє. Я… я радий, що ти є моєю дочкою.

У його словах була відкрита, чесна радість, яка проникала крізь ті стіни, що ми обоє іноді ставили навколо себе. Я не змогла стримати посмішку. І хоч минуле ми не могли повернути, хоч втрати залишалися невиліковними, цей момент ми могли зберегти — момент, коли ми стали єдиним цілим. Магія, природа, ніч і ми — все злилося у цій миті. Я підійшла до нього, тихо обійняла. Він глибоко вдихнув, і я відчула, як його серце б’ється в такт моєму.

Ми стояли там, серед нічного лісу, а озеро спокійно плескало хвилями об берег, і кожен звук, кожен подих, кожна зірка нагадували нам, що ми разом. Це було головне. Від цього вже не можна було втекти. І вже не потрібно було. Моя душа, спокійно горячи внутрішнім вогнем, зрозуміла: цей момент став новим початком. Вогонь більше не лише сила — він тепер був частиною нашого зв’язку, нашої довіри і нашого спільного шляху. І де б не чекали на нас наступні пригоди, ми прийдемо туди не лише зі здібностями, а з відкритими серцями, що вміють любити і довіряти.

Я відчувала, як ніч навколо нас стає ще глибшою, ще яскравішою від власного внутрішнього світла. Озеро, ліс, зірки і Макс — усе стало єдиним полотном, у яке вписалася і я, і мій вогонь. І цього разу я була впевнена: де б нас не закинула доля, ми прийдемо разом, бо відтепер наші серця б’ються в одному ритмі, і від цього ритму вже нікуди не сховатися, і ніхто не зможе його розірвати.

- І куди ми тепер? – тихо запитала я.

- Додому, в Румунію, - посміхнувся Макс. – Час тобі познайомитись з родиною…