Глава 10

Я знала, що подорожі між академіями ніколи не бувають простими, але цього разу серце билося так сильно, що здавалося, воно вирветься з грудей і залишиться десь позаду. Ледь я встигла оговтатися після посвяти в Алькарії, як ми вже продовжували нашу подорож.

Академія Ранхоль у Південній Америці. Її називали серцем джунглів, місцем, де магія не лише вивчається, а й дихає разом із землею, де ріки носять у собі стародавні закляття, а камінь зберігає голоси предків. Я слухала ці слова і відчувала, як тривога обвиває мене, немов хтось невидимий плів довкола пута, що не дозволяли ані вдихнути, ані видихнути вільно. Чи вистачить у мене сили ще раз пройти крізь невідоме, після того, що вже довелося пережити?

Перенос почався в головній залі Алькарії, такій високій, що її склепіння губилися серед хмар. Сюди нас привів Радон, і я відразу відчула зміну повітря: воно тремтіло, мов натягнута струна, готуючись задзвонити. У центрі зали лежало коло з мозаїки, що мерехтіло всіма барвами стихій: синій блищав, немов океан під сонцем; зелений світився, наче свіже листя, коли на нього падає дощ; червоний пульсував, мов розпечений вуголь у печі; а в центрі обертався золотий диск, такий яскравий, що нагадував живе сонце.

Я ступила на цю мозаїку поруч із татом, і відчула, як тепло піднімається крізь підошви й розливається тілом, пробуджуючи магію, яка не давала спокою від самої посвяти. Наставник проказував закляття, і слова летіли в повітрі, наче птахи, складалися у візерунки, які крутилися навколо нас. Кожне слово ніби пробивало новий шлях крізь невидимі шари світу, і мені здавалося, що ми стоїмо серед живого неба, яке оточувало й тиснуло з усіх боків. Коли золотий диск спалахнув, світ зник, а разом із ним — підлога під ногами.

Ми падали. Ні, ми летіли вниз і вгору одночасно. Це було відчуття, яке не можна пояснити словами. Ніби душа вирвалася з тіла і понеслася крізь нескінченні двері. Навколо змінювалися світи: гірські вершини вкривало снігом, і над ними літали орли з крилами, більшими за хмари; десь унизу мерехтіли міста, і кожен вогник світився так близько, що здавалося, можна простягнути руку й торкнутися його, як до свічки; море розкривалося темною пащею, і в його глибині ворушилися тіні, настільки величезні, що навіть дракони здалися б поряд із ними комахами.

Ми стояли на кам’яному мосту, перекинутому через широку ріку. Вода була прозорою, але настільки глибокою, що в ній видно було не лише риб, а й дивні сяючі істоти, схожі на духів води. Вони підіймалися вгору, немов хотіли вдивитися в нас, їхні прозорі тіла світилися зеленим і блакитним, і здавалося, що вони шепочуть щось, перш ніж зникнути знову у глибині. А над рікою здіймалася величезна споруда — Академія Ранхоль.

Я завмерла. Переді мною розкинувся кам’яний комплекс, що нагадував і храм, і місто водночас. Широкі сходи вели вгору до головного корпусу, куполи й вежі здіймалися над джунглями, а навколо тяглися статуї й колони, вкриті різьбленням. Кожен символ сяяв золотом під сонцем, і візерунки складалися в історії: боги в масках із пір’ям, воїни зі списами, тварини, що перетворювалися на людей. Камінь дихав легендами, і кожна його тріщина ніби промовляла до мене мовою предків.

По обидва боки мосту стояли статуї крилатих левів у пишних головних уборах із блакитного й жовтого пір’я. Їхні очі світилися живим вогнем, і я не могла позбутися відчуття, що вони справді стежать за мною, і кожен мій крок зважується на їхніх невидимих терезах.

Повітря було густе, тепле, важке від вологи й пахло землею, соком дерев, солодкими квітами й терпкою смолою. Джунглі співали, ревли, шурхотіли — так голосно, що це нагадувало хор, який супроводжував наше прибуття. Крики птахів, рев ягуарів, шелест листя і дзюркіт води змішувалися в єдину мелодію, яку я ніколи раніше не чула. Я дивилася на цю академію і відчувала, як серце стискається від благоговіння. Алькарія була величною і холодною, як храм у хмарах, а Ранхоль був живим, диким, наче самі джунглі дихали крізь його стіни.

Ми перейшли міст, і я помітила, що камінь під ногами теплий, ніби він дихав. З кожним кроком я відчувала, що він передає мені частинку своєї сили, але водночас випробовує мене, перевіряє, чи зможу я витримати тягар. Біля входу нас зустрів чоловік. Він був високим, плечистим, із темною шкірою, загартованою сонцем, а його голова була прикрашена вінцем із пір’я, що сяяло всіма барвами. Кожне пір’їнка світилася, ніби в ній жила крапля світла. На грудях у нього висів амулет із зеленого каменю, в якому виблискували золоті іскри, що рухалися, наче живі.

Його очі були чорними, глибокими, але в них відбивалося сонце, і від цього погляду мені стало моторошно, наче він бачив мене наскрізь, бачив не лише тіло, а й душу.

— Максе, Еміліє, ласкаво просимо, — сказав він низьким голосом, і його слова розкотилися над рікою, наче грім. — Ми чекали на вас. Евора близька для нас школа.

Я опустила погляд, намагаючись зібратися, але відчувала, як полум’я в мені тремтить, як воно хоче вирватися назовні, аби довести, що я справді заслуговую на це місце. Він підійшов ближче, і земля під ногами ледве чутно здригнулася, немов сама академія схилилася перед його кроками.

— Я — хранитель Ранхоля, — його голос був спокійний, але сповнений сили. — Моє ім’я Шеол. Ця академія — не просто школа. Вона серце, і кожен, хто сюди входить, повинен довести, що його власне серце б’ється в ритмі з цим місцем.

Макс кивнув йому у відповідь, але я відчула, як він напружений, ніби перед боєм. Шеол поклав мені руку на плече, і його дотик був важким, мов камінь, але водночас теплим, мов сонце після дощу.

— Вогонь, вода, земля й небо зійдуться тут, - сказав чоловік, звертаючись до мене. – І ти дізнаєшся, ким є насправді.

Я проковтнула тривогу, відчуваючи, як його слова прорізають мене наскрізь, залишаючи слід, подібний до рубця. У цю мить я зрозуміла: Ранхоль не стане лише ще однією зупинкою в моїй подорожі. Він стане випробуванням, яке змінить мене назавжди.