Глава 9

Перший ранок у новій академії почався дивно, так, ніби стіни Алькарії ще самі вирішували, чи впустити мене в своє серце. Я прокинулася від тихого стуку у двері, такий ніжний і водночас настирливий, що відмахнутися було неможливо. Вікно моєї кімнати виходило на двір, і я побачила, як густий туман клубочиться між високими шпилями замку, наче хтось навмисно хотів приховати від мене небо.

Сонце ще не встигло піднятися, лише розсипало бліді відблиски, і це світло робило камінь сіро-зеленим, холодним, ворожим. На мить я подумала, що це Макс, але коли відчинила двері, там стояла незнайома дівчина. Вона була висока, струнка, у темно-синій мантії з вишитим сріблом коміром, і виглядала так, наче цілком впевнена у власній владі.

— Новенька? — вона примружила очі й усміхнулася кутиками вуст, дивлячись на мене так, ніби я була дивною твариною, яку привезли здалеку для розваги. — Тебе кличуть на перше випробування.

— Яке ще випробування? — слова самі вирвалися з мене, хоча горло здавалося сухим. – Я тут лише гість, а не студентка.

— Тут кожен, хто прибуває сюди, проходить посвяту. Інакше стіни академії не визнають тебе. А я не раджу тоді залишатись тут на ніч, — дівчина знизала плечима, роблячи вигляд, що це очевидно, й повернулася, аби йти коридором. — Ходімо, часу мало.

Я вагалася лише мить. Усередині мене все стискалося від тривоги, наче чужа рука стискала моє серце, але відмовитися було неможливо. Якщо я втечу зараз, то залишуся чужою не тільки для студентів, а й для самих стін цього місця. Тому я пішла за нею, намагаючись ступати так, щоб кроки не відлунювали гучно.

Коридори були високими, з темного каменю, а факели кидали м’яке золотаве світло, яке відбивалося у вітражах, що показували сцени битв і давніх чудес. Я відчувала, як погляди оживлених на склі фігур супроводжують мене. Чи це було лише моє відчуття?

Мене привели у внутрішній двір, де вже зібралися десятки студентів. Дехто сидів на сходах, дехто стояв групами, перемовляючись пошепки. Коли я ступила на кам’яну плиту посередині, розмови стихли, і в тиші було чутно навіть шелест листя у верхівках дерев. Погляди різали спину, і я відчувала, як щоки розпалюються не гірше за моє полум’я.

— Оце та сама вогняна? — прошепотів хтось позаду.

— Кажуть, вона з України, — долинуло з іншого боку.

— Дивися, не спали тут усе… — пролунав тихий смішок, і кілька хлопців засміялися.

На сходах, що вели до головного корпусу, стояв наставник у срібній мантії. Його постать була рівною, а погляд гострим, наче клинок. Він подивився на мене так, ніби бачив не дівчину, а шматок металу, який треба випробувати на міцність.

— Ти — Мія, — сказав він. Це не було питанням, лише підтвердженням. — Твоє завдання просте. Пройти Лабіринт Відлунь.

Натовп загудів. Хтось захоплено свиснув, хтось засміявся, хтось затамував подих. А я нічого не розуміла. В Еворі немає таких традицій. І я вкотре пораділа, що навчаюсь саме там.

— Лабіринт? — перепитала я, намагаючись, щоб голос не зрадив мене.

— Стародавні коридори під академією, — його голос був холодний і рівний. — Там сплять тіні колишніх учнів, їхні голоси, їхні страхи. Якщо витримаєш і вийдеш — академія прийме тебе. Якщо ні… — він не закінчив, але й так було зрозуміло, що чекатиме на мене у випадку поразки.

Я проковтнула клубок у горлі й кивнула. Макс підійшов до мене та дав медальйон. Якщо я буду в небезпеці, то потрібно стиснути його та покликати чоловіка. І він одразу мене врятує. Це мене якось заспокоювала. Значить я буду в безпеці. А тому потрібно це зробити.

Вхід до лабіринту був за бічними дверима, які розчинилися з протяжним скрипом. Кам’яні сходи вели вниз у темряву. Коли я ступила на першу сходинку, двері за спиною зачинилися самі, і звук цього удару відбився в моєму серці. Попереду тремтіло лише тьмяне світло факелів, яке ледве розганяло морок.

Спершу все було тихо. Я йшла вузьким коридором, чула лише власні кроки й важке дихання. Та з кожним кроком темрява ставала густішою. Потім почалися голоси. Вони звучали звідусіль, шепотіли мені на вухо, пробиралися в голову.

— Ти не впораєшся… - чула я голос.

— Ти занадто слабка… - повторював інший.

— Вогонь пожере тебе… - насміхався третій.

Я зупинилася, серце билося швидко, мов барабан. Голоси ставали голоснішими, доки не перетворилися на крик, і я відчула, як у мене паморочиться голова. Мої пальці самі спалахнули, полум’я освітивши стіни. Було бажання стиснути медальйон та покликати Макса, але ні, я мала пройти це самостійно.

І тоді я побачила написи. Вони вкривали камінь, такі самі руни, як на Арці Перехресть, але перекручені, пошкоджені, наче зламані. Вони ворушилися, змінювалися, формували слова, яких я не розуміла, але відчувала їхній сенс: страх, сумнів, смерть.

Я рушила далі, примушуючи ноги йти. Коридор вивів мене на роздоріжжя, і там мене чекала тінь. Вона була схожа на людину, але без обличчя, лише чорний силует. Вона ступила вперед, і холод обпік мене гірше за будь-яке полум’я.

— Хто ти? — прошепотіла я.

— Твої сумніви, — відповів голос у моїй голові, чужий і водночас надто знайомий.

Тінь кинулася на мене. Я інстинктивно підняла руки, і вогонь вирвався назовні, ударивши її. Полум’я врізалося в чорний силует, але той не зник. Він розчинився, а потім з’явився з іншого боку, сміючись беззвучним сміхом. Я зрозуміла: її не перемогти силою. Лише прийняттям. Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати страх.

— Так, я сумніваюся. Так, я боюся, - тихо відповіла я. – Але це не зробить мене слабшою.

Тінь завмерла. Її контури почали розсипатися, і за мить вона зникла, наче її й не було. Переді мною відкрився новий коридор. Далі лабіринт став ще складнішим. Я йшла через зали, де оживали спогади: Київ у вогні під час бурі, коли я вперше втратила контроль; мій дитячий страх перед самотністю, коли я залишалася вдома й боялася кожного шурхоту; обличчя людей, яких я колись втратила, їхні очі дивилися на мене з докором. Кожна зала випробовувала мене по-своєму.