Глава 8

Я ніколи не думала, що подорож може початися так дивно. Не літак, не корабель, навіть не портал, а справжнє диво, яке змушувало мою кров горіти швидше за вогонь у моїх долонях. Світ раптово відкрився мені з іншого боку, і я зрозуміла, що попереду чекає щось таке, до чого я не зможу підготуватися жодним чином.

Після церемонії в Аканго, де мене вперше випробували й я ледь не втратила контроль над полум’ям, Макс повідомив, що нам час вирушати до Північної Америки, в Академію Алькарія. Він говорив про неї як про місце, де сходяться всі стихії, де магія досягає свого апогею, і де я зможу знайти відповіді, яких не отримаю більше ніде. У його голосі звучала повага, і навіть страх, що змусив мене здригнутися.

Я слухала й тільки сильніше відчувала, як у животі стискається клубок тривоги. В якийсь момент навіть полегшено видихнула, адже Аканго мені точно не сподобалось. Навряд чи я захочу приїхати сюди хоч колись ще раз.

— Як ми туди потрапимо? — спитала я Макса, коли ми залишили залу, сповнену гулом чужих голосів.

— Не хвилюйся, — відповів він, і його рука звично лягла мені на плече. — Це не буде звичайна подорож. Але повір, варта того.

Ми вирушили на узбережжя разом із кількома наставниками академії. Сонце вже хилилося до обрію, фарбуючи небо мідними відтінками. Вітер був різким, солоним, він бив у лице, змушував очі сльозитися. Я притискала до себе сумку, хоча знала — там у мене не було нічого, що могло б захистити від того, що чекало попереду. І от ми дійшли.

Серед скель стояла Арка Перехресть. Я завмерла, коли побачила її вперше. Раніше нам розповідали про це в Еворі, але я особливо не пам’ятала де вона знаходиться. Тепер буду знати. Два кам’яні стовпи піднімалися так високо, наче хотіли торкнутися самого неба, і були обплетені золотими візерунками. Здалеку вони нагадували гілки дерев, що зрослися у химерний малюнок, але при ближчому розгляді я побачила: це були руни. Вони переливалися, змінювали форми, коли на них падали промені сонця. Іноді вони складалися у слова незнайомою мовою, яка різала мені слух, хоча я не розуміла її значення.

Угорі арка замикалася в ідеальне коло, і там пульсувало світло, схоже на серце. Воно билося рівно, наче відміряло час, і кожен удар луною розходився в моїх грудях. Повітря біля неї було густим, електричним, воно тремтіло, як перед грозою. Мої пальці самі спалахнули слабким полум’ям, і я зрозуміла: арка відгукується на будь-яку магію поблизу.

— Це не просто портал, — пояснила Кіда. Голос відбивався від скель, звучав, ніби давнє закляття. — Це вузол світу. Коли ми входимо сюди, ми крокуємо крізь тканину реальності. Арка обирає шлях.

— А якщо вона… помилиться? — вирвалося в мене, хоча я й сама знала, що краще було мовчати.

— Тоді ми опинимося десь між зорями, - розсміявся Макс. – Але не хвилюйся, Міє, я з тобою.

Його пальці стиснули мою долоню. Я зробила глибокий вдих і ступила в світлову завісу. Світ вибухнув. Я летіла. Ні, навіть не летіла — падала. Повітря зникло, його замінив потік світла, що оточував мене тисячами голосів. Це були шепоти стихій, уривки заклять, крики й сміхи, що зливалися в єдину пісню. Картини миготіли навколо: київські вулиці після дощу, відблиски вогнів у калюжах; сині гори Канади, укутані туманом; чорні скелі Ісландії, над якими вили вовки; пустелі Африки, де сонце палило так, що навіть мій вогонь здався б холодним; зоряне небо, близьке й безмежне, яке я могла торкнутися рукою.

Усе змінювалося так швидко, що я втратила відчуття часу. Чи то хвилина, чи вічність минули, поки я неслася в цьому вирі. Я відчула тепло поруч — руку тата, який тримав мене. Його дотик був єдиною реальністю серед хаосу, і тільки він врятував мене від паніки. Я вчепилася за нього, як за єдину опору. Потім ми різко впали вниз.

І приземлилися. Я зробила крок уперед — і завмерла. Перед нами, серед безкраїх лісів, височів замок. Академія Алькарія.

Її стіни були з темного каменю, вкритого мохом і плющем, але вони не гнітили — навпаки, випромінювали силу й спокій. Шпилі здіймалися так високо, що губилися в небі, а сонце пробивалося крізь крони гігантських сосен, утворюючи золоті промені, які ковзали по стінах, роблячи їх живими. На фасаді сяяв символ у вигляді палаючого фенікса, вирізьблений у камені. Його крила розгорнулися так широко, ніби він охороняв увесь замок.

Я стояла, забувши дихати. Якщо Аканго в Австралії був сповнений дикої, живої сили, то Алькарія здавалася величнішою. Тут було щось від храму й фортеці водночас. Я відчула, ніби сама земля й небо схилилися перед цими стінами.

Студенти в мантіях кольору нічного неба проходили повз нас. Вони говорили різними мовами: англійською, французькою, іспанською. Я навіть почула знайомі слова українською — двоє хлопців, швидко перешіптуючись, кинули щось про “новеньку”. Моє серце здригнулося: я не зовсім чужа.

— Ну як тобі? — спитав Макс, дивлячись на мене.

— Це… наче сон, - прошепотіла я.

— Алькарія неймовірна. Але це наймолодша Академія, - пояснив він. – Довгий час студенти звідси або мали приватні школи, або летіли на інший континент.

Ми пройшли у внутрішній двір. Він був величезним, прикрашеним фонтанами, але замість води там били стовпи чистого світла, які змінювали кольори залежно від часу доби. Я бачила, як один фонтан палає червоним — як полум’я, інший сяє блакиттю — як глибини океану, третій був золотим, мов сонце. Над ними літали прозорі істоти — духи стихій, які, здавалось, пильнували кожного новоприбулого. Один із них нахилився ближче й кивнув мені. Я здригнулася, бо він був схожий на маленьку вогняну пташку.

Двері до головного корпусу відчинилися самі, коли ми підійшли. Усередині пахло старими книгами, деревом і магією. Стіни були вкриті гобеленами, що оживали й показували сцени минулих битв. На одному я побачила воїна в срібних обладунках, що стояв проти дракона, на іншому — жінку в червоній мантії, яка тримала в руках полум’яне серце.