Глава 7

Я ще не встигла звикнути до того, як пахне це місце. У Києві повітря було густе, важке від міського пилу й вихлопів, іноді пересичене запахом свіжої кави, що розливалася з маленьких кав’ярень на кожному розі Подолу. Я звикла до того, що повітря ніби завжди було підсмажене — кавою, тютюном, гарячим асфальтом, спеціями з бабусиних базарів.

А тут було зовсім інакше. Солоне, свіже, чисте до різкості, наче сама безкрая вода, що простягалася перед Академією Аканго, хотіла мене проковтнути. Я робила вдих — і відчувала, як це повітря несе у собі інший ритм, інший світ, що не має нічого спільного з тим, де я народилася.

Того вечора директор Кіда покликав нас на церемонію. Я йшла поруч із Максом. Він тримав мене за плече, його пальці стискали мою руку міцніше, ніж треба. У його русі була тривога, ніби він боявся, що я зникну, втечу, розчинюся серед цього натовпу чужих облич. І хоча він був правий — таке бажання справді в мені зринало, я не дозволяла собі зупинитися.

Ми увійшли до великої зали. Стеля здавалася прозорою, наче купол із рідкого скла. За нею танцювали зорі й світилося дивне зелене сяйво — відблиск якихось стародавніх заклять. На підлозі світилися руни, їхні лінії перетиналися, створюючи складний візерунок, у якому я майже відчувала рух. Вони пульсували в такт моєму серцю, ніби хотіли поглинути його.

Директор Кіда вийшла уперед, її довга мантія торкалася підлоги, а очі світилися так, наче вона бачив мене наскрізь. Голос пролунав гучно й твердо. Ця жінка мене чимось лякала, адже вона дивилась так, ніби я вкрала в неї щось цінне.

— Сьогодні нова гостя з далекої України випробує “Дихання океану”, - врешті сказала Кіда. – Хай стихії вирішать, чи гідна вона носити вогонь серед нас.

Я завмерла. Серце впало вниз, немов камінь у воду. Ніхто не питав мене, чи хочу я цього. Ніхто не запитав, чи готова. Мене просто поставили перед фактом. І всі погляди вп’ялися в мене, мов сотні гострих списів. Я відчувала, як у вухах дзвенить, а ноги ніби приросли до землі.

Мене вивели на середину рунічного кола. Повітря стало густим, важким, кожен вдих давався із зусиллям. Було відчуття, що я занурююся під воду, і легені от-от вибухнуть від нестачі кисню. Руни під ногами почали обертатися, а земля під мною розійшлася. Мене поглинула темрява.

Я опинилася у величезному підземному тунелі. Кам’яні стіни блищали вологою, по них стікали краплі, що відлунювали в порожнечі. Там було вогко й холодно. Лише смолоскипи на стінах кидали хитке світло, яке коливалося від мого подиху. Я зробила кілька кроків, чуючи, як під ногами шурхотить пісок. Кожен звук здавався занадто гучним, наче хтось або щось невидиме слухало мене.

І тоді я почула шурхіт. Він ішов не з одного боку, а відразу з усіх. Із темряви виринуло створіння, схоже на краба. Тільки воно було величезне — завбільшки з коня. Його клешні світилися моторошним блакитним, наче шматки льоду. Очі блищали, як два камені, і він клацнув клешнями так, що стіни затремтіли.

Я відчула, як у мене всередині прокинувся вогонь. Він не питав дозволу. Він вирвався в долоні сам собою — нетерплячий, дикий, готовий пожерти все на своєму шляху. Краб зашипів, його тіло хитнулося, та він не відступив. Він кинувся вперед, його клешні розтинали повітря. Я відскочила. Вогняна куля вилетіла з моїх пальців і врізалася йому в панцир. Він потріскав, розкришився шматками, але монстр лише розлютився. Його крик пройшов крізь мене, як хвиля, і я похитнулася.

Я зрозуміла: простою силою його не здолати. Я згадала тренування з Максом. Його голос у пам’яті був чітким: “Не бий, коли ворог очікує удару. Зроби вогонь частиною себе. Він не зброя, він частина тебе”. Я притиснула долоні до грудей. Я зосередилася на теплі всередині. Не на злості, не на страху, а на самому серці вогню. І замість куль я створила коло полум’я довкола себе.

Краб зупинився. Він хитав клешнями, але не наважувався. Йому довелося або пройти крізь вогонь, або відступити. І він таки обрав: стрибнув на мене. Я підняла вогняний щит. Його тіло врізалося в полум’я, і я почула крик — настільки пронизливий, що вуха залоскотало, а в очах потемніло. Тіло краба засвітилося, розсипалося на тисячі іскор, що розлетілися в темряву. Лише дим і запах обгорілої солі залишилися після нього.

Я впала на коліна. Дихати було важко, але я змусила себе підняти голову. Тунель зник. Замість нього знову була зала. Руничне коло під ногами згасло, і я стояла перед усіма студентами. Вони дивилися на мене з різними виразами. Хтось — із жахом, хтось — із повагою, хтось — із заздрістю. Я бачила, як кілька хлопців з водними знаками на мантіях перезирнулися, і в їхніх очах була явна неприязнь. Вони не хотіли визнавати, що вогонь вижив у місці, де панує океан. Макс явно пишався мною. А Кіда підняла руку й сказала.

— Вогонь дихає в тобі не лише як зброя, а й як розум, - посміхнулась вона. – Пам’ятай це.

Його голос відлунював у мені ще довго після того, як руни згасли. Я кивнула, хоча всередині все тремтіло. Це було моє перше випробування в Аканго. Спочатку я навіть трохи образилась на Макса, що він нічого не сказав. Але потім зрозуміла, що якби мені справді загрожувала небезпека, він ніколи би не дозволив опинитись тут. Але це був неймовірний досвід. І я його запам’ятаю на все життя…