Глава 6

Якщо чесно, я була рада, що ми нарешті покинули Хансон. Після тої події решту днів я взагалі старалась не бувати однією за межами моєї кімнати. Кілька разів я бачила ще того духа, але він мене тепер лякав. Тому як тільки ми підійшли до порталу, я видихнула. Але, на диво, він нас переніс в якийсь будинок.

За мить ми вийшли на вулицю, і я опинилась ніби в іншому світі. За ці дні я звикла до магічних академій та їх атмосфери. А тепер ми були в мегаполісі. Все таке яскраве, вуличні торговці зі всякими смаколиками. Азіатський стиль одразу кидався в очі.

- Де ми? – запитала я.

- Ми в Токіо, - сказав Макс. – Але не надовго. Зараз ми відправимось в Австралію. На нас чекає нова Академія.

- Я за цей час більше подорожувала, ніж за все життя, - розсміялась я. – Полетимо літаком чи знову портали?

- Ще краще, - посміхнувся чоловік. – Скоро побачиш.

Він знову зупинив таксі та сказав якусь адресу. Я намагалась роздивитись все якомога більше. Це було щось кардинально нове для мене. Шкода, що в нас немає аж надто багато часу. Я би хотіла погуляти по Токіо. Та в нас ще буде час.

Ми ж їхали далі, за межі міста. І за хвилин десять зупинились біля якогось поля. Я одразу помітила, що там якісь люди, що возились з великим шматком тканини. Чи щось було подібне. І ми попрямували саме туди. Макс привітався з кількома людьми, а я відчайдушно намагалась зрозуміти.

За десять хвилин один з чоловіків використав магію повітря, і я, нарешті, зрозуміла, що це. Величезна повітряна куля. Невже ми зараз на цьому полетимо? І як це взагалі буде? Макс певно прочитав страх в моїх очах, а тому посміхнувся.

- Це найкращий спосіб дістатись Аканго, - сказав він. – Чарівники вогню і повітря забезпечать нам швидкий переліт.

Я ж могла лише кивнула. Коли приготування були завершені, Макс допоміг мені забратись в середину. І ось ми злетіли. Спочатку мені не дуже хотілось дивитись вниз, адже було страшно. Та потім я переборола себе. І весь політ роздивлялась краєвид. Особливо мені сподобалось, коли ми пролітали над океаном. Сонечки волохаті, я зможу тепер сама писати книги про подорожі.

Але, на жаль, за годину ми приземлились біля якоїсь гори. Макс пообіцяв, що колись ми повторимо наш політ. Можливо навіть над Україною. І я справді сподівалась, що так і буде. Але зараз ми знаходились в якійсь долині, а навколо лише гори. Невже тепер доведеться довго йти? Та ми зробили кілька кроків, і академія нарешті постала перед нами.

— Тут жарко, — прошепотіла я, витираючи піт з чола. Шкіра горіла від сонця, що висіло високо в небі, не знаючи пощади. — І повітря пахне… як попіл?

— Це не попіл, — відповів Макс, стоячи поряд. Його голос був рівний, але я помітила, що він теж важко дихає. — Це пил від тисячоліть. У Аканго магія — стара. Вона не вчить, вона пам’ятає.

Скелі здіймаються над долиною, немов кам’яні стіни світу, і посеред цієї дикої величі виростає будівля, що більше схожа на втілення легенди, ніж на людське творіння. Академія.

Її стіни, складені з темно-червоної цегли, палають у світлі призахідного сонця, ніби хтось розпалив у них невгасимий вогонь. Високі шпилі здіймаються до неба, гострі, мов перо пера, що пише закляття у небесному сувої. Кожен дах, вкритий темним сланцем, здається захисним щитом, що відбиває як вітер каньйону, так і недобрі наміри сторонніх очей.

Вікна-вежі з гострими арками дивляться на долину холодними, але мудрими поглядами. У їхніх скляних глибинах відбивається ріка, і складається враження, що сама вода тече крізь шкільні стіни, несучи з собою час, пам’ять і таємниці. Над входом застиг годинник — його чорні стрілки міряють ритм академії, який не завжди збігається з ритмом світу довкола.

Будівля стоїть так, ніби завжди була тут — частина каньйону, таємний орган його серця. Водночас у ній відчувається щось інше: розумна строгість, непорушна дисципліна й тиха обіцянка сили. Це не просто школа — це твердиня знань, куди сходяться долі обраних, і де кожен камінь, кожен шпиль промовляє: тут ти або станеш частиною вічності, або загубишся серед тіней.

Нас зустріла жінка з шкірою кольору сонця на заході й темними очима, глибокими, як озеро вночі. Її волосся було заплетене в безліч тонких косичок, прикрашених намистинами. Вона була в легкому плащі зі шкіри змії, а навколо її шиї висіло намисто з кісток і каміння, яке тихо дзенькало при кожному її русі.

— Максе, рада тебе бачити, — сказала вона з посмішкою. Її голос був низьким, але прозвучав так, ніби його вимовили відразу кілька людей. — Але ти не казав, що будеш не один.

- Це моя донька, Емілія, - сказав чоловік.

- Дуже приємно, - вона м’яко потиснула мені руку. – Я Кіда, директор Аканго. Ми раді тобі тут. Ми з Максом маємо справи, а ти поки можеш відпочити. Ввечері пропоную приєднатись до традиційного святкування.

Її погляд пробирав до кісток, але дивним чином я не відчула страху. Я ж могла лише кивнути, адже чомусь я не була впевнена, що Кіда рада мені. А ще вона якось дивно поглядувала на Макса. Невже між ними щось є? Та ні, я в цьому точно впевнена.

Кімната була дуже простою. Ліжко, шафа, стіл з кріслом та одразу ж тут ванна кімната, відгороджена лише занавіскою. Щось мені не дуже подобалось в цій академії. Але ж я тут і не збиралась лишатись надовго.

Вечір у Аканго не був схожий на жодне місце, де я побувала. Учні сиділи біля великого вогнища прямо на землі, на піску, що все ще зберігав денне тепло. Ніяких лавок, парт, пергаментів. Вогонь був їхнім центром, серцем, що об’єднувало. Вони співали й розповідали історії. У їхніх голосах звучало більше сили, ніж у будь-яких закляттях, які я знала. Навчання тут — це історія, що передається, як полум’я від факела до факела, і кожен, хто слухав, ставав частиною цієї історії.

Я сіла біля одного хлопця. Йому було років сімнадцять, не більше. У його руках був дивний інструмент — щось середнє між флейтою і глиняною сопілкою. Він грав мелодію, схожу на подих вітру в горах.