Глава 5

Усе почалося тієї ночі, коли я не могла заснути. Не через шум чи страх — навпаки, тут було занадто тихо. Тиша в Хансоні лягала на плечі, як ковдра, але не гріла. Вона тиснула. Давила. Вимагала. Кожен звук у цьому місці здавався чужим, неприродним, і серце моє з кожною хвилиною билося все швидше, немов намагаючись заповнити порожнечу. Я лежала, прислухаючись до шелесту листя і відлуння власного дихання, відчуваючи, що цей світ живе за своїми законами — тихо, невідворотно, і уважно стежить за кожним моїм рухом.

Я встала, накинула на себе тонкий плащ і обережно вийшла надвір. Підлога з дерев’яних дощок тихо скрипнула під ногами — і я завмерла. Тут не прийнято шуміти. Навіть кроки мають бути частиною ритму, частиною чогось більшого, що визначає баланс і порядок у Хансоні. Я робила крок за кроком, намагаючись відчувати кожну планку під ногами, відчувати, як дерево дихає, як воно відгукується на мою присутність.

Повітря було насичене ароматами нічної роси, деревної кори й чогось незвіданого, але знайомого — як запах давнього дому, забутого в часі. Легка мряка огортала подвір’я, ховаючи обриси дерев і озер, але водночас додаючи всьому вигляду чарівної невагомості. Внизу, під містком, щось блиснуло. Легке холодне світіння води відбився у тумані, і він виглядав чужим, не належним цьому ранку. На якусь мить здалось, що я побачила так Макса. Але це було так швидко, що я могла легко переплутати. Але хіба тут часто зустрінеш світловолосих студентів? Я майже не бачила.

— Макс? — прошепотіла я, але відповіді не було.

Тиша, що панувала навколо, здавалася живою, відлунюючи мої слова, наче сама прислухалася до них, але не мала наміру відповідати. Я присіла, зазирнула між дерев’яними планками й побачила… водяні знаки. Вони пульсували ніжним світлом, утворюючи символ, який я не бачила в жодній книзі, жодній легенді чи записі. Кожна лінія світилася не просто зовні, а відчувалася всередині, торкаючись свідомості і серця одночасно.

— Це… що за магія? — прошепотіла я сама собі, бо ніхто не міг чути цього, крім мене.

— Не торкайся, — пролунав тихий голос з-за спини, і він прозвучав так глибоко, що відразу змусив шкіру на руках мурашками.

Я різко обернулась — і побачила хлопця. Темне волосся, світлі очі, що світяться, як крихітні ліхтарики, і накидка Хансону, але руни на ній тьмяні, ніби вона давно не належала цьому місцю. Він стояв тихо, але його присутність була відчутною, важкою і справжньою.

— Ти хто? — запитала я, намагаючись не показати страху, але серце билося шалено, а в горлі пересохло.

— Я теж гість. Колись, - посміхнувся той. – А тепер — просто тінь. І ти щойно пробудила старе прокляття.

— Що?! Як? — голос відмовлявся звучати впевнено, але я відчула, як він проривається через тремтіння всередині.

— Своїм бажанням бачити глибше, - м’яко сказав він.  Тутешня вода зберігає не тільки спогади. Вона зберігає минулі душі. І одна з них — проклята.

Позаду мене вода почала здійматися. Прозора, як скло, але всередині щось ворушилось. Пульсуючі силуети вигиналися всередині, немов відчували мої страхи й підсвідомі бажання. Хвиля застигла в повітрі, утворюючи дивну скляну оболонку, і всередині миготіли очі — холодні, глибинні, наповнені самотністю й люттю одночасно.

— Треба тікати, — прошепотів хлопець. — Поки ще можна. Якщо ти це зробиш, то воно зникне, не знайшовши собі нового господаря. Хансон має древні чари, і це одне з них.

— А як же ти? — не змогла стриматися я, бо відчувала, що його присутність у цьому світі може зникнути будь-якої миті.

— Я давно вже не тікаю, - зітхнув той.

Я побігла. Вода хлюпала позаду, здіймаючись хвилею, у якій виблискували очі, і здавалось, що кожна крапля хоче поглинути мене, вмить знищити, розчинити мою сутність. Містки похитнулися, листя і туман оберталися довкола, і я відчула, як час прискорюється й розтягується одночасно, наче сама реальність спостерігає за моїм страхом. Я кинулась до головного дворика — і в ту ж мить з темряви з’явився Макс.

— Що трапилось?! — стурбовано запитав той.

— Мені не спалось і я вирішила прогулятись, - швидко відповіла я. – Там був якась дивна вода. А потім з’явився той хлопець, він сказав, що я пробудила старе прокляття і треба терміново втікати, інакше воно поглине мене.

Я намагалась віддихатись, та досі було важко усвідомити те, що зі мною відбулось. Макс же присів на лавочку та запропонував зробити те саме. В голові досі був суцільний хаос. Але зараз все було вже позаду, та розслабитись я не могла ні на мить.

- Міє, Хансон зберігає багато таємниць, і тут досить небезпечно ходити одній. Тим паче вночі, - м’яко почав Макс. – А зустріла ти якраз таки давнього духа Академії, що слідкує тут за порядком. Тобі дуже пощастило, що ти не постраждала.

- А то би знову потрібен був би кровний родич, - буркнула я. – На щастя ти тут.

- Я завжди допоможу тобі, - чоловік посміхнувся. – Нехай ти поки і не можеш назвати мене батьком, я і не наполягаю. Та ти моя донька, і я зроблю все для тебе.

Ці слова були настільки приємними. І хоча я вже чула їх від нього, та кожного разу хотілось аби це повторилось знову. Так, мені поки важко було називати його татом, та, можливо, колись це обов’язково станеться.

- Знаєш, з того часу як померла твоя мама, то я просто існував. Весь час шукав сенс, намагаючись продовжуватись рухатись далі. І я знайшов себе у викладанні. Але з кожним роком було все важче, - він похитав головою. – А коли я дізнався про тебе, то ніби знову почав дихати. Ти стала моїм новим сенсом життя. Я хочу дізнатись більше про твоє життя, стати для тебе справжнім батьком.

- Я теж хочу, - прошепотіла я.

Я не знаю, що мною керувало, та я потягнулась і обійняла Макса. Пам’ятаю як ще маленькою дівчинкою мріяла, що мій тато живий. Що в такі моменти він просто пригорне мене до себе, і все погане відійде на другий план. І зараз це може стати реальністю. І це саме те, чого я дуже хотіла.