Глава 4

Ми пробули ще один день в Мубаго, а потім нам був час вирушати далі. І мені справді було шкода покидати це місце, але попереду мене чекали ще пригоди. На прощання я навіть обійняла Лекана та леді Амісу. Вони мені побажали удачі, і ми знову на потязі відправили назад в Каїр. Коли ми прибули до аеропорта, я вже подумки приготувала знову до перельоту.

Замість цього Макс просто поспішив на вулицю, де зупинив якесь таксі. Я намагалась щось запитати, та він просто показав знав, що потрібно мовчати. Все ж ми зараз не серед магів. Я змогла більше роздивитись Каїр. Тут панувала якась древня атмосфера навіть без допомога магії. Час ніби застигнув, а ти потрапила зовсім в інший вимір. Я би хотіла побачити більше, але авто зупинилось біля якогось будиночка. Макс швидко розрахувався і ось ми вже опинились на вулиці.

- Тільки не кажи, що це ще одна школа, - хмикнула я.

- І не скажу, - він посміхнувся. – Звідси ми зможемо швидко перенестись в Хансон, академію азійського континенту. Літаком немає сенсу, бо потрапити ти туди можеш лише через портал. Тому я і вирішив, чому би нам не скоротити шлях.

Я хотіла ще щось запитати, але мене вже тягнули всередину. Ні, ну мені дадуть нарешті дізнатись більше? Чи питання влітку суворо заборонені? Хоча це скоріше я просто бішусь. Треба просто зачекати.

В середині ж будинок був майже повністю пустим. Лише стіл, за яким сидів старенький чоловік з люлькою. А за ним купа дверей, які ніби сяяли зсередини. Макс підійшов до нього з люлькою, протягнувши якийсь лист.

- Офіційне запрошення від Хансон, - сказав він. – Для мене та моєї доньки Мії.

Він так сказав ці слова, що в мене стиснулось серце. Ніби Макс пишався цим фактом. А чоловік же просто вчитувався в лист, а за хвилину махнув рукою, і одна з дверей засвітилась яскравіше, а потім відчинилась. За нею була абсолютна пустота. І ця чорна невідомість мене лякає. Та Макс взяв мене за руки, ніби говорячи, що він поруч. І ми разом зробили крок.

Ми приземлились м’яко, ніби не перемістились крізь пів континент, а просто ступили з однієї кімнати в іншу. Повітря одразу змінилося: воно стало легким, прозорим і водночас насиченим ароматами жасмину, деревної кори і чогось невідомого, але настільки близького, що відчувалося шкірою, наче сама природа говорила зі мною.

Я вдихнула глибоко, і аромат наповнив легені, розтікаючись по тілу теплою хвилею, розчиняючи втому подорожі й будь-яке залишкове занепокоєння. Було відчуття, що це місце дихає разом зі мною, і моє серце почало битися у тісному ритмі з його невидимим пульсом, а шкіра покрилася легким мерехтливим покривом, ніби повітря саме відчувало, що я тут.

— Це Хансон? — запитала я, вдивляючись у пагорби, що здіймались у тумані, мов сплячі дракони, а ранкове сонце пробивалося крізь їхні обриси, створюючи мерехтливі відтінки блакиті і срібла, що переливалися на їхніх схилах мов рідка вода.

— Так, — відповів Макс, крокуючи попереду, його силует був прямим і впевненим, а темний плащ трохи колихався від легкого вітру. — Це школа, яка вчить мовчати, перш ніж говорити. Думати — перш ніж чаклувати. Тут усе побудовано на балансі.

Перед нами височіла арка з темного каменю, вкритого рунами, що міняли форму просто на очах. Кожна миготіла мов ліхтарик, перетікала в іншу, немов вода, а від їхнього світла відчувалася легка вібрація, що торкалася душі, змушуючи серце відгукуватися на кожен вигин, кожну риску.

За аркою відкривалось подвір’я з озерами, невеликими дерев’яними містками, які злегка похитувалися під ногами, і деревами сакури, що стояли в повній тиші, ніби уважно спостерігаючи за всім, що відбувається. Учні Хансона йшли у світло-сірих накидках, кожен крок їхній був впевненим, але плавним, без зайвого руху, і вони не виглядали наляканими чи схвильованими. Навколо відчувалася легка енергія, що піднімалася від землі, від води, від дерев, і я відчула, як вона огортає моє тіло, наче невидимий покрив.

Це справжня школа-замок, велична і водночас таємнича, наче витягнута з легенд. Вона стоїть серед гір і водоспадів, що спадають із гострих скелястих вершин, створюючи навколо атмосферу величі та недосяжності. Її стіни темно-сірого каменю сяють під сонцем, прикрашені візерунками та колонами, немов витканими руками майстрів, які знали секрети давніх богів.

У центрі будівлі височить масивний купол зі скляними вставками, крізь які всередину, мабуть, потрапляє м’яке світло. З боків здіймаються башти з гострими шпилями, мов варта, що охороняє таємниці, сховані за цими стінами. Над центральними воротами викарбуваний величезний барельєф — стилізоване сонце чи магічна квітка, що символізує силу й гармонію знань. Вхідні двері — величезні, різьблені, з орнаментами, які виблискують золотом, наче приховують у собі ключ до іншого світу.

Довгі сходи ведуть до входу, а з боків їх охороняють чорні кам’яні грифони, застиглі в могутній позі, ніби готові ожити при найменшій загрозі. Біля підніжжя бурхлива річка б’ється об скелі, додаючи цьому місцю сили й живої енергії.

Ця школа видається не лише місцем для навчання, а й храмом знань, де вчаться осягати магію світу, приручати стихії та розкривати власну силу. Вона випромінює велич, і водночас небезпеку — ніби в її стінах зберігаються таємниці, до яких не кожному дозволено доторкнутися. Незабутні відчуття.

— Тут усі такі… спокійні, — прошепотіла я, дивлячись на них, намагаючись не порушити тиші, яка огортала подвір’я.

— В Хансона своя філософія, — відповів Макс. — Тут магія — як подих. Якщо зробиш це занадто різко, зіб’єш ритм. Кожен рух, кожна думка, кожне слово мають вагу. Вчитися тут — означає відчувати себе, відчувати час, відчувати ритм всього світу, а не тільки свою силу.

Я хотіла щось сказати, але нас вже зустрічали. До нас підійшла жінка з гладко зачесаним чорним волоссям, її мантія сріблилася, а кожен її крок звучав тихо, але відчутно, немов сам простір реагував на її присутність. Розкосі очі кольору листя дивились на мене дуже уважно. Кожен її рух був невидимою хвилею, що пронизувала повітря і тягнула за собою легку мерехтливу ауру.