Глава 3

Вечірка пройшла досить весело. Це було зовсім не схоже на ті, що ми проводимо в Еворі. Спочатку нас супроводили до кімнати, де мені видали якусь сукню в стилі цієї школи. Вона була червоною, що зав’язувалась ззаду. Чимось схожа на ту, що носить леді Аміса. Прикрашена тканина була маленькими зображеннями полум’я. Мені сказали, що це тепер моя річ. Що ж, збережу як сувенір.

А от сам вечір був неймовірний. Спочатку ми всі влаштувались на м’яких подушках поруч з багаттям у дворі Мубаго, а студенти факультету вогню влаштували справжнісіньке шоу. Тільки потім я дізналась, що вони показували нам історію своєї Академії. Вони справді пишались нею та любили. А потім всі просто насолоджувались вечором, спілкуючись між собою. Музика звідкись лунала, але вона була ніби народжена самою пустелею. І це було справді неймовірно.

На ранок ж мені провели екскурсію по Мубаго. Прекрасна Академія, в якій все було схоже ніби з малюнків, що зображали древні палаци єгипетський царів. На стінах якісь фрески, що звичайно розповідали історію цієї місцини. Студенти ж хоч і ділились на факультети, та майже завжди були разом.

Потім мене познайомили з Леканом. Він був деканом факультету вогню, і волів навчити мене чомусь новому. Його шкіра була навіть темніша ніж в леді Аміси, а очі такими чорними, мов сама ніч. Але чоловік був привітний, хоча і налякав з самого початку.

Перші два дні він просто показував мені нові магічні прийоми, які були більше притаманні саме пустельним чарівникам. І хоча із земляною стихією тут було набагато легше, та все ж і вогонь цінувався. Еді би точно сподобалось. Саме тому я вирішила набрати його, адже простих повідомлень було недостатньо. Хоча саме так я і підтримувала зв’язок з усіма друзями.

Тому, знайшовши єдине місце, де ловив хоч якийсь інтернет, я подзвонила другові. Після кількох гудків він підняв слухавку та увімкнув відео, ніби і чекав цього. Його світле волосся було в хаосі, а окуляри мало не з’їхали на носа.

- Я бачу, що я вчасно, - мало не розсміялась я.

- Та то я так поспішав відповісти, що мало не перечепився, - фиркнув друг. – Все ж не кожного дня ти мені дзвониш з самого Мубаго. Я дуже хочу все почути, але спочатку як хочу побачити як ця школа виглядає в живу.

Я одразу ж переключила камеру, намагаючись йому показати якомога більше. Звичайно це було досить важко, адже якщо трохи відійти, то зв’язок зникне. Але другові було достатньо і цього.

- Неймовірно. Навіть краще, ніж на всіх малюнках, - Еді посміхнувся. – Так, а тепер покажи мені мою найкращу подругу, - що я і зробила. – Розказуй, як справи. Ви з Максом вже знайшли спільну мову?

- Та ми і раніше її мали, - я знизала плечима. – Все досить добре. Зараз ми не надто часто бачимось, бо я намагаюсь якомога більше отримати від цього відпочинку. Він каже, що скоро ми відправимось далі, в іншу школу.

- Я сподіваюсь Академії Карачун в списку немає? – запитав друг. – Болота бувають аж надто небезпечними.

- Ми туди не поїдемо, - засміялась я. – А якби все ж я там загубилась, ти би приїхав мене рятувати?

- Як би сильно я тебе не любив, та туди ні ногою, - фиркнув Еді. – Там цивілізованим людям не місце.

Ми ще поговорили якийсь час, і від того мені стало трохи легше. Еді – це була частина мого звичного та знайомого життя. Нехай тут я і втрачала зв’язок з реальністю, але він зміг швидко мене повернути назад.

На наступний день Лекан сказав, що я готова дізнатись більше. Я стояла перед джерелом пам’яті, а вода, що блукала в ній, здавалося живим. Вона танцювала, немов дихала, і я дивилася на неї, відчуваючи дивний, майже фізичний зв’язок. У цьому сяйві відображалося моє майбутнє. Старша я, але не просто старша — сильна, впевнена, така, якою я ще навіть не уявляла себе. Мої очі світилися золотом, полум’я струменіло по шкірі, огортаючи тіло теплом і дивним світлом, немов саме серце світу проходило крізь мене. Я відчула хвилю захоплення й страху, і одночасно дивне відчуття спорідненості з цим вогнем, немов він був частиною мене з самого початку.

— Що це? — прошепотіла я, хоча відповідь вже пульсувала в моєму серці, ніби сама істина вимальовувалася перед очима.

— Це ти. Якщо приймеш те, що в тобі є, — сказав Лекан, і його голос був спокійним, немов вітер, що проходить крізь гілки стародавніх дерев, але водночас він був глибоким і твердим, як сама земля. — Якщо дозволиш собі бути частиною цього світу, він відповість тобі.

І тоді з темряви виринуло щось інше. Тінь, темна, мов кіптява, витягалася з-під підлоги, повільно змінюючи форму. Вона ставала постаттю в темному балахоні, і хоч обличчя в неї не було, а голос не лунав, її присутність була настільки реальною, що я відчула, як у грудях защеміло від страху. Вона не рухалася, а просто спостерігала. Мені здалося, що вона знає всі мої страхи й сумніви, що бачить кожен куточок моєї душі, і це відчуття було настільки гнітючим, що я ледве могла дихати.

— Вона не повинна була торкатися води, — промовив голос, який звучав одночасно поруч і всередині мене.

— Хто це? — вирвалося з мене, і мій голос здригнувся.

— Сторож тиші, — сказав Лекан. — Він охороняє межу між теперішнім і тим, що ще не має статися. Ти порушила цю межу, і тепер він прийшов перевірити тебе.

Тінь розкрила руки, і на мене хлинув холод, гострий, як лезо, що пронизує тіло наскрізь. Вода в джерелі перетворилась на полум’я. Я відчула, як все всередині завмирає, як світ зупиняється, а мить тягнеться нескінченно. І тоді стався вибух. Полум’я вирвалося з мене самостійно, наче відповідь світу на виклик. Моє серце спалахнуло справжнім вогнем, золотим, сяючим і чистим, що не обпікало, а очищало, стирало сумніви, страхи і вагання. Воно текло по руках, струменіло крізь пальці, і я відчула, як моя сила зливається з самою суттю Мубаго.

Я підняла руки, і полум’я підкорилося мені. Можна було б сказати, що я командую вогнем, але насправді ми рухалися в унісон. Його тепло обіймало, його світло надихало, і в ньому відбивалася моя власна сутність, ще недосвідчена, але готова стати сильною. Я кинула полум’я просто в тінь, і тоді відчула, як простір навколо змінився, як темрява здригнулася і почала розчинятися.