Глава 2

Коли ми сіли в літак, я одразу ж заплющила очі та вчепилась в підлокітники. Мені справді було страшно, адже я навіть уявлення не мала як така конструкція може підійматись в небо. Хоча чому я взагалі дивуюсь? В цьому світі існує магія та інші дива. Тому і закони фізики цілком можуть працювати.

Саме ця думка дозволила мені заспокоїтись та нарешті розплющити очі. І решту частину польоту я не відривалась від вікна. Макс же лише з посмішкою спостерігав за цим всім. А це ж лише початок нашої подорожі.

Потім я нарешті побачила піраміди. Раніше для мене це були лише картинки, а тепер стало реальністю. Пам’ятаю як однокласниці хвалились подорожами. Знали б вони, що зараз відбувається зі мною. Цікаво, чи заздрили би? Але це і не важливо.

В Каїрі ми досить швидко пройшли всі перевірки, адже одразу встали в окрему чергу. Певно в чарівників є певні привілеї. Я вже сподівалась, що ми підемо роздивлятись місто, але Макс обламав мене.

- Ми обов’язково зробимо екскурсію, але наступного разу, - сказав чоловік. – Зараз ми маємо встигнути на потяг.

- Потяг? – не зрозуміла я.

Але він лише загадково посміхнувся і ми попрямували до якихось не дуже помітних дверей збоку від виходу. Щось я взагалі нічого не розуміла. Та коли ми увійшли в середину, я одразу шумно видихнула. Повсюди ходили люди в якомусь дивному одязі, а навколо них літали різноманітні вогники, маленькі вихори чи крапельки. Десь я бачила і інші прояви магії.

- Я хочу, аби в перший місяць ти познайомилась з іншими школами, - сказав Макс з посмішкою. – Ми відвідаємо інші п’ять шкіл.

- А хіба їх не шість? – не зрозуміла я.

- Карачун не визнана офіційно, - пояснив чоловік. – Та і не маю ніякого бажання тягнутись на болота. В мордорі навряд чи знайдеться чому тобі навчитись.

Я прекрасно розуміла про яку країну йде мова, а тому розділяла думку Макса. Колись їх відокремили від усього магічного світу, і правильно зробили. Тому я і постаралась якомога швидше викинути це з голови. Роздивляючись все навколо, посмішка не сходила з мого обличчя. Тут так все не схоже на нашу Україну.

- Значить школа африканського континенту, - сказала я.

- Мубаго, - сказав Макс. – Вона знаходиться в пустелі Сахара. І точні координати майже ніхто не знає. Навіть портали дуже важко відкрити. Тому ми й скористаємось потягом. А ось до речі і він.

Я не встигла навіть роздивитись більше, а чоловік вже тягнув мене кудись. І це вже було дивно, адже я не бачила ніякого перону. Лише звичайну дорогу. Але вже за мить ніби нізвідки виник потяг. Він був срібного кольору, і досить сучасним. Ну я очікувала щось я в фільмі про Гаррі Поттера, але вже маємо, що маємо.

Ми поспішили всередину, і вже за хвилину потяг помчався вперед. Я не бачила ні колій, ні чогось подібного, а він мчав крізь вузенькі вулички. Прості люди навіть не помічали нічого. Я краєм ока встигнула побачити піраміди, але на це не було часу. Згодом ми опинились в пустелі, і я не бачила нічого навколо крім дюн. А потім переді мною постала вона.

Академія Мубаго… Навіть сама назва звучала, немов заклинання, що накриває слух, і я відчувала, як невидимий туман огортає мене, роблячи повітря густим і важким від очікування та тривоги. Кожен вдих ставав наче щільнішим, повільнішим, якби він не просто наповнював легені, а вплітав у моє серце невидимі нитки передчуття того, що все зміниться назавжди.

Моє серце билося швидше, а пальці самі по собі стискалися в кулаки, наче намагаючись утримати в собі всю цю невидиму енергію. Це відчуття було новим і водночас знайомим, немов пам’ять, яку я ніколи не жила, але її відлуння колихало душу. Страх і захоплення зливалися воєдино, змушуючи мене відчувати себе на краю прірви й одночасно готовою піднятися в повітря, немов птах, що вперше розправляє крила.

Коли ми з батьком нарешті опинилися перед головними воротами школи, мені здалося, що я ступила не в простий двір або подвір’я, а в інший світ, зовсім відмінний від того, який знала раніше. Ворота були високі, з темного каменю, вкриті витонченою різьбою, що здавалася живою — стародавні символи мерехтіли легким золотавим світлом, і я відчула, як їх енергія пульсує у такт моєму серцю.

Повітря тут було насичене запахами прянощів і диму, водночас відчувалася древня таємниця, наче саме місце пам’ятало події тисячоліть, і жодна з них не забулася. Сонце палало над головою, але воно не обпікало; його проміння було теплим і м’яким, терпким і ніжним, мов шовковий плед, що накрив мої плечі і створював дивне відчуття безпеки й величі одночасно, змушуючи забути про звичний світ і його буденні турботи.

Макс ішов попереду, тримаючи свій рюкзак в одній руці, а в іншій — невелику дерев’яну коробку, яку він не випускав із моменту, як ми зійшли з потягу. Коробка виглядала непоказно — жодних прикрас чи гравіювань — проте здавалося, що вона випромінює тепло і силу, ніби містить у собі частину самого Макса, його досвід і магічний потенціал.

Я дивилася на нього і відчувала дивне поєднання страху та довіри. Людина, яку я ледве знала, стояла поруч, але його впевненість і спокійний крок давали мені відчуття, що все буде гаразд, хоч би що трапилося. Він був незмінно величним, навіть без розмов, і його присутність змушувала мене відчувати себе готовою до всього.

— Ти ж казав, що це канікули, — буркнула я, ледве наздоганяючи його. — А ти вже як учитель: строгий, мов скеля.

Він озирнувся, і на його губах з’явився ледь помітний усміх, який був спокійним і тихим, але одночасно наповненим захистом і розумінням. Йому явно сподобалось моє питання.

— Канікули не обов’язково означають байдикування. Просто розслабся, Еміліє. Тут ти не учениця. Ми — гості, — промовив він спокійно, і його слова прозвучали глибоко, немов заклик прийняти нову реальність. – Але навчання тут досі триває, тому не надто дивуйся. В порівнянні з іншими школами Евора досить лояльна до учнів.

— Гості в магічній школі посеред Африки. Це звучить як початок фільму, — пробурмотіла я, намагаючись сховати нервозність за легким жартом, але відчуття, що щось глибоко змінюється, не залишало мої груди в спокої. – Сонечки волохаті, у що ти мене втягнув.