9. Не думали, не гадали, як вороги помічниками стали

Дуняша

- Хто насмілився потурбувати мій сон?- почула я хрипкий, жахливий голос. У мене від його звуку навіть волосся на потилиці стало дибки. І я мимоволі позадкувала. Але Нім притримав мене, змушуючи відповісти на поставлені запитання.

- Це я, - тихо прошелестіла.

- Хто я? Повне ім'я! - гаркнув страшний пеньок так, що я аж підскочила на місці.

- Ду-ня-ша.

- Та що ти, - прошипів мені на вухо Нім.

- Ой, Дульсинея я.

- Не може бути, дочка Живи?

- Вона сама, – підтвердив Нім.

- Але як тобі вдалося повернути із забуття?

- Я цього не знаю, але мені терміново треба повернутися до замку Чорних драконів.

- Чорних драконів? Це цікаво. А навіщо тобі туди повертатись?

- Ну, просто потрібно і все.

- Зрозуміло. Німе, покажи нашій новій подрузі шлях до Блідого озера.

- Дякую, - поспішила я подякувати хранителю.

- Дякую? А-ха-ха, - він гучно засміявся, струсуючись усіма своїми відростками та мохом. -  Не за "дякую" я тобі зараз допомагаю, Дульсинеє. Мій ліс уже кілька сотень років поступово вмирає. Вже давно його жеруть гнилі трясовини і винна у всьому мерзенна руда відьма. Вона влаштувала своє лежище в серці мого лісу, на Лаг-горі, і труїть його  своїми мерзенними відварами та заклинаннями. Вона вбиває місцевих чарівних істот, залякала русалок та німф. І взагалі, мене вже дістала. І ніяк не можемо ми її позбутися. Так от, мені потрібно, щоб ти змусила цю руду пройдисвітку покинути ці місця. Назавжди! Пообіцяй.

Я була трохи в шоці від плати за порятунок, яку зажадав від мене Ненд.

- А якщо я відмовлюсь? – поцікавилася. Я гадки не мала, як мені витурити відьму.

- Тоді ти назавжди залишишся в цих болотах і ніхто не зможе тебе знайти, навіть твій дракон, - грізно промовив хранитель.

- Добре, - поспішила його запевнити. - Я спробую.

- Я на це сподіваюся, а Нім за цим простежить.

- Іди за мною, вельмишановна Дульсинеє, я проведу тебе до озера.

І Нім, перебираючи своїми кривими корчами, попрямував до гущавини загиблого лісу.

- Німе, - через деякий час нашої подорожі, гукнула невгамовний пеньок. - А ти впевнений, що ми йдемо у правильному напрямку?

- Звичайно, я тут кожен кущик, як свої шість відростків знаю, - гордо заявив мій супроводжуючий.

- Угу, - подумки не погодилася.

І ми пішли далі, пробираючись скрізь густі зарості та сірчані трясовини. А хащі ставали все густішими, а ліс все похмурішим. І я вже нереально втомилася і зголодніла. Вся змокла і змерзла, настільки, що мене вже почало неможливо трусити.

- Німе, а нам ще довго? Бо я вже йти не можу. Як мінімум я сильно втомилася і їсти хочеться.

- Ну-у, тут десь, - заметушився Нім. - Мабуть, це трохи далі.

- Що! Що має бути?

- Та прохід, - задумливо промовив мій напарник.

- Стій! - не витримала я. - Я вже не можу, давай десь відпочинемо, ну, хоч трохи, - і я демонстративно вмостилася на купу гілок і втомлено прикрила повіки, ніби йдучи в себе і відключаючись від реальності. Руки самі по собі потяглися до волосся, згладжуючи косу. І тут у моїй голові з'явився знайомий тоненький голосок.

- Дуняшо! – чувся тихий голос. - Де ти? Ми тебе шукаємо, і він теж.

- Ой, малече! - голосно скрикнула. Але кинувши несамовитий погляд на Німа, осіклася. Не можна, щоб він здогадався, що можу зв'язатися з духами.

- Ти хоч проговори, де тебе шукати? - голос віддалявся, хоч ще й були чутні слабкі відлуння.

- Кауле, Тайвеме, Камре. Я у володіннях темного Ненда, – тільки й встигла сказати.

- Ми чуємо, і він прийде за тобою зовсім скоро… – голос почав розчинитись.

- З ким ти там розмовляєш? - Нім із підозрою покосився в мій бік.

- Та ні з ким, – відмахнулася. – Це я сама з собою.

- Гаразд, - деревина підняла зелену брову. - Відпочила вже? Тоді пішли нам залишилося зовсім небагато.

Тяжко вставши, я почимчикувала за Німом, що швидко віддалявся.

І справді, не минуло й півгодини, як у густих чагарниках мертвого лісу, я побачила блискучі у вечірніх сутінках білі води величезного озера.

- Ось це і є те саме Бліде озеро, – урочисто заявив Нім.

- Добре, що мені тепер робити?

- Та мені звідки знати, - знизав подобою плечей мій поводир. - Мені взагалі туди не можна, там уже розпочинаються володіння підводного царя.

Я, вдивившись у спокійні води озера, побачила якесь ворушіння і злякано застигла на місці.

- Якого царя? - перепитала, обернувшись на Німа, але від того й сліду не лишилося. І як він з його огрядним тілом так швидко може пересуватися?!

Я знову  перевела погляд на водну гладь. Здавалося, що десь із глибини із самого центру озера, ллється мелодійна пісня з багатоголоссям. І в цей же момент з води одна за одною почали з'являтися тоненькі фігурки напівоголених дівчат неймовірної краси. Але з блідою, майже прозорою шкірою, довгим, схожим на болотяну траву волоссям і абсолютно чорними очима.

- Дульсинеє, Дульсинеє, - дзвенів у вухах їх нав'язливий шепіт. І я, як зачарована, продовжувала дивитися на дівчат, що стрімко наближалися до мене.

Вони оточили мене і почали водити хоровод, поступово переходячи у дикий танець. З гучними криками, що поступово переходили  у виття. Тіло моє стало ніби ватним, а голова зовсім порожньою. І я й не помітила, як сама почала підтанцьовувати та підспівувати їм.

- Дульсинеє, Дульсинеж, - лунав зловісний шепіт. І наша кавалькада, що біснувалася, почала повільно входити у воду. Продовжуючи шалено співати та танцювати.

Лео

Прокинувся від сну я з важкою головою. Та що ж вони роблять, ці самі духи лісу?! Що ж вже…

- Ви хочете померти страшною та болісною смертю?! - розлютився я. - Я не дозволяв себе присипляти, що це за витівки? І головне, навіщо?

- Ви були надто напружені, дядечко драконе, Вам би ще поспати - тихо промовив рудик.

- Гей, ти, як тебе там?

- Каул! - злякано відповів малюк.