7. Що чорна магія насильно забирає, те біла магія сторицею вертає

Біля нерухомого тіла дівчини по колу ходила чорна відьма. Періодично нагинаючись і уважно вдивляючись у умиротворене обличчя сплячої.

- Та що він у ній знайшов, у цій простачці. Нічого ж особливого. Худа, бліда, як поганка. Не розумію!

- Згоден з Вами, моя чорна пані, їй далеко до Вашої диявольської краси та демонічної чарівності, — ухнула сова, — Але я помітив за нею дивну особливість, якийсь легкий розчерк білої магії. Навіть не розумію, звідки він у простої людинки. Але сподіваюся на Ваш гострий розум і чарівну проникливість.

- Що б там не було, я приховаю будь-які ознаки її існування, будь-які відлуння. Закляття забуття обірве їхній зв'язок. Ту тонку невидиму нитку, що почала зв'язувати дракона та людинку. І через деякий час Леопольд назавжди забуде про чужинку. А там, у нього не буде вибору, йому доведеться одружитись, інакше рід Чорних драконів назавжди зникне. І тоді, я зможу нарешті зайняти своє законне місце – Володарки Муарії. А-ха-ха! - відьма відкинула голову і дзвінко розреготалася.

Її очі спалахнули мороком, а з пальців зірвалися язики зеленого полум'я.

- Іколусікус морукус, меморі вектус! Заклинаю тебе богиня Мурта опустити людинку у неміч, у вічний сон без пробудження.

Чорна імла заповнила усю печеру і згустилася над дівчиною, загортаючи її в густий кокон. І перетворюючи на шматок чорного граніту, який лише віддалено нагадував жіночий силует.

- А тепер, мій вірний прислужнику, віднеси її в саму гущавину примарного лісу, в страшні болота, в чорні трясовини. І щоб ніхто ніколи не знайшов і не відчув її.

- Слухаю і корюся, моя прекрасна пані, - сова розправила свої чорні крила над каменем і зникла разом з гранітним коконом в один момент.

Дуняша

Я відчувала все, що відбувається навколо, але не могла ні поворухнутися, ні видати ані б звуку. Тіло, ніби скували невидимим ланцюгом, а рота, наче заклеїли липкою стрічкою. Але я чітко почула слова мерзенної рудої відьми. І про її наміри зайняти трон. Але єдине, що я ніяк не могла збагнути, чим я їй завадила. Адже я й так не претендувала на її місце. І що означали слова про тонку нитку, що нас пов'язує з Лео. Невже духи і справді мали рацію, і я і є його істинна. Ось чому мене з першої зустрічі так тягнуло до нього. Як магнітом, немоа і справді щось нас пов'язувало.

Я спробувала поворухнутись, але в черговий раз нічого не вийшло. Потрібно спробувати покликати на допомогу духів. І я подумки почала звати малюків. Але час минав, а всі мої спроби вирватися зі стримуючого моє тіло закляття не увінчалися успіхом. Розпач і страх залишитися в цій в'язниці назавжди, почали затьмарювати мою свідомість. Але щось глибоко всередині, тліло маленькою іскоркою надії. Наче гаряче джерело теплої сили, било із серця і по краплині розливалося по венах. Наповнюючи мене, зігріваючи, огортаючи моє замерзле тіло.

- Допоможіть! - подумки промовила. - Допоможіть мені вирватися звідси.

- Донечко моя, - у голові тонкою тріллю зазвучав мелодійний жіночий голос. Такий до болю рідний та знайомий. І відразу відбувся спалах, ніби я згадала все. Перед очима стояла висока, вродлива жінка. Довге русяве волосся розвивалося на вітрі, а смарагдові очі палали безмірною  материнською любов'ю та ніжністю. І я впізнала її, образ належав моїй матері. Тільки не тій земній, а тій, що народила мене на цьому світі.

 - Я відкриваю тобі джерело сили Муарії, щоби ти могла врятуватися. Передаю силу з серця хранительки. Чи готова ти прийняти цю силу, Дульсинеє?

- Готова, - як під гіпнозом подумки шепочу.

- Чи відчуваєш ти свою магію?

- Відчуваю, матусенько! - сльози бризнули з очей, і я поволі потягла руки до повітряного образу жінки. Трохи його торкаючись.

У цей момент я відчула, що мене щось наповнює, ніби вода давно спустошену посудину. Як  волога суху землю, що близько сотні років не знала й краплі роси. Сила прорвалася, як молодий паросток, розправляючи зелені пагони. Я відчувала, як вона пульсує в мені в такт моєму серцебиттю. Б'ється птахом у клітці, просячись на волю. Чорна магія, що огортає мене, не давала можливості їй вирватися. Вдихнути повітря свободи, розправити крила, що немов затекли.

- Магія визнала тебе, Дульсинеє. Я маю покинути тебе, більше мені тут перебуває не можна. Тепер твоя черга, ти повинна навчитися нею керувати.

- Але як? - благала я. - Я не вмію.

- Зазирни у своє серце, воно знає відповідь, - образ Живи почав стрімко танути, а голос віддалятися, віддаючи луною.

- Мамо! - було смикнулася наздогнати, схопити серпанок, що зникає. Але не змогла навіть зрушити з місця. - Я не знаю як! - прошепотіла в думках. Сльози градом потекли із заплющених очей, а душа наповнилася розпачом та болем. - Я не зможу, я не впораюся, у мене не вийде, я знову одна. - набатом звучало в голові.

Але раптом, десь далеко я почула тоненький голос Каула.

- Дуне, де ти? - у голосі тваринки були сльози. - Пробач нам, що тебе не захистили!

- Пробач нам, - жалібно проскавчав Камр, - ми тебе шукали і, мабуть, втратили!

- Де ти, пташко? - майже пошепки промовив Тайвем.

- Малюки! Духи, я не знаю, не знаю, де я, - я схлипнула. - Кассандра ув'язнила мене в щільний кокон із чорної магії і я не можу навіть поворухнутися. Але я чула щось про чорні болота та примарний ліс.

- Це хто? - злякався Камр. - Це кікімори з Чорної трясовини? Геть пішли, біснуваті!

- Ви можете мене якось звідси витягти?

- Ми можемо тебе чути, а ось витягти тебе зможе твій ящір, – похмуро проговорив Тайвем.

- Це по силі тільки тому, хто володіє чорною магією, а ще ... Істинним під силу! І якщо він точно твій той самий, ой, - зітхнув Каул, - Сподіватимемося, що так і є!

- А якщо він не мій істинний, я, виходить, тут навічно застрягти можу? Може ще якийсь спосіб є?

- Поки що незрозуміло! Нам головне визначити, де ти… Та драконові твоєму натякнути, а серце його приведе! - голос Камра віддалявся.