3. По одежі стрічають - по уму випроводжають

Дуняша

Двоє чоловіків досить привабливою зовнішності. З яскраво-рудим волоссям і зовсім  чорними очима підійшли до батька Леопольда і низко уклонилися. У них був  цікавий одяг, який дещо відрізнявся від того, що носили дракони і Вентус. Простіший. Внизу замість штанів короткі панталони зеленого кольору, і  високі панчохи, що сягають колін. Зверху були  одягнені у білі сорочки, з широченими  рукавами та комірами навколо шиї. І весь цей дивний образ доповнювали жакети  такого ж зеленого кольору. На обличчях домовиків читалася цілковита відчуженість та беземоційність. 

Мене акуратно взявши під лікті, з двох боків, повели нескінченними коридорами  величезного замку Чорних драконів. 

Все тут було дуже похмуро. Темні стіни, високі стелі, оздоблені гравюрами з кривавих  битв. Засмалені свічники висіли вздовж закопчених стін, на яких плавилися, ледве  тліючи, воскові свічки. Але крім них, світло йшло від кульок, що висіли  у  повітрі і  світилися. Коли ми проходили повз одну з них, яка не просто світилася, а мерехтіла,  переливаючись усіма можливими відтінками веселки. Куля підпливла до мене і  здавалося намагався увійти в контакт.

- Невже ці кульки, що світяться, мають розум?  - промайнуло в думках. 

- Це душі минулих поколінь драконів, - увірвався в голову знайомий  скрипучий голос. На цей раз я вже не злякалася. І відразу ж впізнала  Максиміліана, батька Лео. 

- Ви теж, як і Лео, вмієте читати думки і спілкуватися телепатично? - подумки  запитала невидимого співрозмовника. 

- Всі Чорні дракони мають таку здатність. 

Я ще щось хотіла запитати у дракона, але якось інтуїтивно відчула, що він покинув  мої думки.

Далі ми йшли в цілковитій тиші. Такою дзвінкою і гнітючою вона здавалося, а потім звідусіль ніби  чулиося шепотіння тисячі голосів. Від цього стало трохи ніяково і якось страшно.  Але я всіма силами переконувала, що це мені тільки здається. 

- Дуняшо, - я почула знайомий тонкий голос, озирнувшись на всі боки, на жаль,  нікого не побачила. 

- Ми тут, поряд, - другий голосок почувся з темряви. - Просто тимчасово стали  невидимими, щоби не гнівити чорних ящерів. 

- Не бійся, ми тебе не покинемо, ми Енду обіцяли, - пропищав третій голосок, і  затих. 

- Ой, малеча! – радісно вигукнула. - Камре, Тайвеме, Кауле, я така рада, що ви  поруч. А то тут якось дуже моторошно і похмуро, - додала тихіше. Змовно нахиляючись до невидимих очей духів. 

– Тсс! Ти нас не чула, - було останньою фразою, що долинула з імли. 

- Але, - почала я, але зловила на собі підозрілий погляд, рудих  провідників, прикрила рота рукою. 

- Сюди, пано, -  чемно поклонившись, повідомив один із чоловіків, вказуючи мені на  високі ковані двері. 

Коли переді мною їх відкрили, впускаючи у величезну кімнату, я завмерла на порозі з  німим захопленням. Ця кімната або скоріше кімнати, тому що я ще виявила два  арочні проходи, що ведуть в інші приміщення, були нереально шикарні. Зроблені під  старовину чи скоріше у вінтажному стилі. Золоті та срібні візерунки прикрашають стіни та предмети інтер'єру. Меблі з чорного дерева, оббиті  червоним оксамитом. Велика кількість ліпнини, на стелі і стінах з неймовірно барвистими  візерунками, і химерними рельєфами. Величезні вітражні вікна, з кольорового скла, на  яких теж були зображені малюнки, але тепер уже на тему весіль та різноманітних  урочистостей. Барвисте скло, через яке пробивалися сонячні промені, створювало на килимі та  на стінах неймовірної краси візерунки. Загалом, якщо не зважати на всю пафосність  приміщення, воно справляло позитивне враження. Тимчасово персидіти тут  буде можливо, але жити, звичайно ж, ні. 

- Доброго дня, пано, - мої думки перервало ніжне, жіноче двоголосся. 

Обернувшись, я побачила двох миловидних дівчат, у довгих сукнях, ніжно блакитного  кольору. Зовні, чимось схожих на казкових фей правда без крилець. І було б все чудово  в  їх зовнішності, якби волосся у обох не було яскраво зеленого відтінку. А величезні очі  настільки світлі, що здавались прозорими. Роблячи погляд дівчат, трохи потойбічним, що нереально лякало. 

- Ми принесли вам перекусити, - і одна з дівчат поставила на невеликий, кручений  столик позолочений піднос. Із цілком земною їжею. Суп, м'ясна та сирна нарізка та салат. І фужер із якимось дивного кольору пійлом. Побачивши ці страви, я  проковтнула слину, що приступила до рота. Тільки зараз я виразно відчула, як  давно я не їла. 

- Ваше вбрання вже висить у гардеробній кімнаті, - повідомила інша кікімора. - І якщо  забажаєте, ми допоможемо Вам одягнутися. 

Не знаючи що відповісти, я тільки махнула головою. Так як вся моя увага вже була  спрямована на найсоковитіший шматок м'яса. 

Навіть і не помітивши як залишилася наодинці, я з насолодою наповнила свій рот частуванням. Поки не почула за спиною дивні звуки, схожі на тихий писк. 

- Хто тут? - пискнула, схоплюючись зі свого місця і приголомшено вдивляючись у  порожнечу. - Духи, це ви? 

- Ми, ми - кинулися на мене пухнастики і стали обіймати. 

Очі в них були злякані, а лапки трохи тремтіли. 

- Як добре, що цей зеленоокий демон тебе не проковтнув, а міг... Сатрап! — верескнув Каул і зацікавлено дивився на столик з їжею. 

- Ти все це сама з'їж? - підморгнув мені Камр. 

- Ненажера! - Тайвем зморщив ніс. - Тобі ще заміж виходити, нічого дупу  відрощувати, ти ж дівчина, а не голодне Лихо однооке. 

- Та яке там заміж, ви що! - обурилася я, підсуваючи тарілки з наїдками ближче до  малюків. - Їжте давайте, а то слиною геть, уже всю підлогу залили. 

- Ой, дякую, - звірята почали ковтати все крім м'яса, не їли його чисто з етичних  міркувань, як потім мені пояснили. 

Камр пристойно викачався в салаті, Каул хом'ячив сир, а Тайвем прямо з тарілки пив юшку. Видовище не для людей зі слабкими нервами: напевно, не їли давно чи стрес.  Набивши повні роти, і приховавши частину їжі за щоки, духи присіли прямо на підлогу і  вдячно поглядали в мій бік.