Розділ 2

У голові все пливло, ніби мене затягнуло в густий туман. Я не спав, але й не був притомним — просто завис десь посередині.

І раптом.

Я стою перед капсулою. Усередині — дівчина, обличчя розмите, але я знаю, що маю її запам’ятати.

Не випускай їх, — шепоче вона.

Чи це я сам собі кажу?

Поруч — хлопчик, маленький. Він дивиться на мене й каже:

Ти обіцяв.

А потім усе вибухає, і я вже не пам’ятаю, кому обіцяв і що.

Моє ім’я — Кай. Це я знаю точно.

Усе інше — попіл і уламки.

Біль у боці висмикнула мене назад.

Хтось буцнув мене — не сильно, але точно під ребра. Я смикнувся, закашлявся й розплющив очі.

Наді мною стояв Лекс. Руки в кишенях, обличчя зле, але не те зле, коли хочуть убити. Поруч тупцювали Рік і Ной. Усі троє вже без наручників, у тих самих сірих штанах і футболках, що й раніше.

— Прокинувся, герой, — буркнув Лекс і відступив на крок. — Думали, ти взагалі не очуняєш.

Я сів, кривлячись. Бік нило, голова паморочилася. Під долонями — трава.

Справжня, м’яка, волога від ранкової роси. Я озирнувся.

Ми були всередині купола. Великого. Над нами небо здавалося справжнім, але що нижче опускався погляд, то сильніше картинка спотворювалася, перетворюючись на каламутне марево.

Навколо — зелень. Не лабораторна, а жива: дерева, кущі, навіть квіти де-не-де. Трохи далі — невелика річка, вода в ній чиста, біжить по камінню. Поруч із нею — джерело, з якого вже хтось набирав воду в долоні.

А людей... людей було багато. Приблизно за тридцять. Усі приблизно нашого віку, усі в однаковому сірому одязі. Хтось сидів на траві, хтось блукав між невисокими будиночками. Будиночки виглядали новими, але не такими, якими я важав. Просто коробки, ніби не для вічного життя.

Усі метушилися. Хтось знайомився, хтось просто стояв і дивився навколо. Хлопців явно більше, ніж дівчат, але ніхто ще цього не рахував — усі тільки-но приходили до тями. Ніхто не розумів, де ми і навіщо.

Лекс присів навпочіпки поруч.

— Ти знову влип, Нульовий. Ти щось бурмотів про хлопчика і «не випускати». Усі на тебе витріщалися.

Рік фиркнув.

— Ми тобі, між іншим, не няньки. Можемо й кинути. Але... гаразд. Поки ти з нами.

Ной просто кивнув, дивлячись убік. Він узагалі мало говорив.

Я потер обличчя.

— Я пам’ятаю тільки ім’я... Кай.

Лекс підвівся, обтрусив руки.

— Кай так Кай. Ми тут усі в одному човні. Тільки човен цей — скляна клітка. — Він подивився на мене згори вниз, уже спокійніше. — Не лізь більше поперед усіх, зрозумів? Ми ледь не здохли через твоє «я маю дізнатися».

Останні слова він сказав, закотивши очі й повертаючись до мене спиною.

Рік хмикнув:

— Та годі тобі. Він хоча б не верещав, як деякі.

Вони перезирнулися.

Лекс махнув рукою в бік будиночків.

— Ми пішли дивитися, де тут можна нормально влаштуватися. Не відставай, якщо не хочеш загубитися.

Вони рушили втрьох — не поспішаючи розглядаючи все навколо. Я залишився сидіти на траві, відчуваючи, як земля підо мною трохи тепла від сонця, що світило крізь купол.

Навколо тривала тиха метушня. Хтось уже сміявся. Хтось плакав. Дівчина з коротким волоссям допомагала хлопцеві підвестися. Двоє хлопців сперечалися біля джерела.

Я подивився на своє зап’ястя. 0.0 усе ще було на місці.

Я — Кай.

Я повільно підвівся й пішов за Лексом, Ріком і Ноєм. Ноги ще тремтіли, але йти було можна.

Хлопці вже відійшли досить далеко. Їхні сірі постаті миготіли між деревами й будинками, стаючи дедалі меншими. Я пішов слідом, трохи накульгуючи — бік після копняка Лекса все ще нило. Кожен крок відгукувався легким болем у ребрах, але я намагався не відставати.

Я весь час озирався. Купол над головою здавався нескінченним. Зелень навколо виглядала надто доглянутою для покинутого місця: трава рівна, кущі підстрижені, але в повітрі витала дивна напруга.

Люди навколо поступово приходили до тями — хтось тихо розмовляв, хтось просто сидів на землі, обхопивши коліна. Ніхто не кричав, але в очах у всіх було одне й те саме: Де ми?

Задивившись на двох хлопців, які незграбно знайомилися біля джерела — один простягав руку, другий нерішуче її тиснув, — я не помітив дівчину, яка йшла назустріч. Ми зіткнулися досить жорстко. Я інстинктивно схопив її за плечі, щоб вона не впала, але все одно ледь не збив із ніг.

— Ой, пробач! — вирвалося в мене. Я швидко відпустив її й відступив на крок, відчуваючи, як палають щоки. — Я зовсім не дивився, куди йду. Вибач, будь ласка.

Дівчина була дуже красивою — тонкі риси обличчя, довге темне волосся, зібране в недбалий хвіст, і очі такого глибокого сіро-зеленого кольору, що на секунду я забув, як дихати.

Вона не виглядала наляканою, радше здивованою, але швидко всміхнулася куточком губ.

— Нічого страшного, — сказала вона м’яко, поправляючи волосся. — Я теж трохи в хмарах. Ти в порядку? Виглядаєш так, ніби тебе щойно з підлоги підняли.

Я потер потилицю, відчуваючи незручність.

— Так, більш-менш. Просто... голова не дуже... Мене звати Кай. А тебе?

— Ліра, — відповіла вона й трохи нахилила голову, простягаючи руку. — 0.19. Хоча ці номери... звучать як клеймо. Ти теж щойно прокинувся?

— Типу того. Нічого не пам’ятаю, крім імені. І ще... — я зам’явся, не знаючи, чи варто говорити про синю кров або вибух. — Коротше, повний нуль у голові.

Вона кивнула, ніби це було звичною справою.

— Я теж майже нічого. Просто прокинулася на траві, і навколо всі такі ж розгублені... Куди ти так ішов? Виглядав дуже цілеспрямованим, навіть кульгаючи.

Я озирнувся в той бік, де зникли Лекс, Рік і Ной.

— За трьома хлопцями. Ми... були разом раніше. Вони пішли вперед, а я відстав.

Ліра подивилася туди ж, потім знизала плечима.

— Піду з тобою, якщо не проти. Одній якось... не по собі серед усього цього.

— Звісно, — сказав я швидше, ніж подумав. — Ходімо.

Ми рушили разом через зелену зону до будиночків. Я продовжував озиратися — на людей, на річку, на порожні вікна. Усе здавалося надто спокійним, надто правильним для клітки.