Розділ 1

У голові гуло так, ніби черепну коробку набили битим склом і добряче струснули.

Я розплющив очі й одразу ж заплющив їх знову. Біла стеля, знущально рівна, пливла перед поглядом, розрізана спалахами червоних ламп.
Тонкий пронизливий писк упивався у скроні, і я не міг зрозуміти: це виє сигналізація чи мій власний мозок дає тріщину?

Спроба поворухнутися відгукнулася важкою хвилею болю. Тіло здавалося чужим, набитим ватою.

Де я, чорт забирай?..

Долаючи нудоту, я перекотився набік. Легені обпалило їдке повітря. Пахло гаром і чимось нудотно-хімічним — так смердить палений пластик упереміш із чимось органічним.

Цей запах дряпнув край пам’яті, викликавши лише невиразний дискомфорт.

Підлога під долонею була крижаною. Я підняв руку до обличчя й завмер. На зап’ясті чорніли чіткі цифри: 0.0.

Я дивився на них довго. Вони здавалися знайомими — як слово, що крутиться на язиці, але ніяк не набуває сенсу.

Жодного впізнавання. Лише дзвінка порожнеча, схожа на випалену рівнину, про яку я чомусь знав, але не пам’ятав, чи бачив її насправді.

— Гей... — мій голос вийшов хрипким. — Є хтось?

Тиша. Лише глухе кап-кап десь за рогом і гул вентиляції. Я підвівся на ліктях, оглядаючи коридор. Довга кишка з матового металу й скла. Над дверима висіла табличка: Сектор: Гамма.

(Сектор Гамма — місце створення експериментів)

За склом тягнулися ряди капсул. В одних колихалася синя завис — густа, майже жива. Інші стояли порожніми. Я відчував, що маю щось зробити. Щось важливе. Чиєсь обличчя — розмите, без рис — майнуло у свідомості й одразу розсипалося попелом.

На вказівному пальці пекла свіжа рана. Із неї повільно сочилася кров. Я дивився на неї, відчуваючи, як усередині все стискається.

Кров була не червоною.

Вона була яскраво-лазурною, насиченою, мов небо.

Крапля впала на білу підлогу й розпливлася ідеальною синьою зіркою. Серце глухо впало кудись униз. Я не знав, хто я. Але ця кров кричала: ти не такий, як усі.

І в цей момент тишу розірвав шум.

Далекий брязкіт металу, а слідом — важкі кроки. Кілька пар швидко наближаються. І голоси — приглушені, але не позбавлені обережності.

Я втиснувся спиною в холодну стіну. Серце калатало в горлі, віддаючись у вухах набатом. Ким би не були ці люди, інстинкт говорив: тікай.

Але куди тікати, якщо ти навіть не знаєш, хто ти і де ти?

Я втиснувся спиною в стіну, намагаючись злитися з нею.

Кроки наближалися. Три, може чотири пари ніг. Один ішов важко, майже гупав, другий — швидше, нервово. Третій — тихо, ніби підкрадався.

— Та тихіше ти, Лексе! — прошипів хтось зовсім поруч. Голос молодий, трохи хрипкий. — Якщо нас зараз помітять, то точно засунуть в ізолятор на тиждень.

— Ага, ніби після такого шухеру хтось буде перевіряти кімнати, — відповів другий, нижчим і спокійнішим голосом. — Ти чув той вибух? Половина корпусу, мабуть, у мотлох.

Я затамував подих. Вони говорили як звичайні хлопці, але в їхніх голосах не було паніки. Лише азарт і обережність. Наче вони вже не вперше бігали цими коридорами.

Із-за повороту вискочили три силуети. Червоні лампи вихопили їхні обличчя частинами: розтріпане волосся, сірі лікарняні штани й футболки, і такі самі чорні цифри на зап’ястях.

Перший — високий, широкоплечий, із коротко стриженим темним волоссям і свіжим синцем на вилиці. На руці — 0.7. Він ішов першим, ніби прикривав інших.

Другий — худий, жилавий, із розтріпаним світлим чубом, що падав на очі. 0.4. Він крутив головою на всі боки, ніби чекав засідки.

Третій — трохи нижчий за інших, але рухався м’якше, майже безшумно. Темні очі, гострі вилиці, на зап’ясті — 0.12. Він помітив мене першим.

На секунду всі завмерли.

— Охрініти... — видихнув 0.7. — Агх... боже.

— Ще один, — тихо закінчив 0.12, не зводячи з мене очей. — Зачекай, це ж... Нульовий?

Вони перезирнулися й втупилися в мене.

Я повільно підвівся, притискаючись спиною до стіни. Ноги тремтіли. Кров усе ще капала з пальця на підлогу, залишаючи сині крапки.

— Хто ви? — хрипко запитав я.

0.4 присвиснув і зробив крок ближче, але 0.7 зупинив його рукою.

— Спокійно, хлопче. Ми не вороги. Такі самі, як ти.

Він швидко озирнувся на коридор.

— Я... нічого не пам’ятаю, — вирвалося в мене.

— Пиздець... — пробурмотів світловолосий. — Вибух йому мізки випалив, чи що?

0.7 зітхнув і швидко підійшов до мене.

— Зараз не час для розмов. Треба тікати. Скоро ввімкнуть повне блокування. Сховаємось у нашому місці. Там безпечно... відносно.

Він простягнув мені руку. На його зап’ясті чітко виднілося 0.7.

Я вагався секунду, але іншого вибору не було. Взяв його долоню. Рука була теплою. Людською.