Весняний, свіжий вітер легко погойдував вершки дерев, які вже майже повністю увібралися у невеликі зелені листочки. Ранні квіти - вже радували своїм прекрасним виглядом. Повітря було ще не до кінця прогрітим, проте на недільну службу люди йшли більш менш легко одягнені.
У цьому, цілком індустріальному містечку з населенням тридцять-сорок тисяч - було дві церкви, які сповідували різні релігії. Проте, що одна, що інша - не мали значної кількості прихожан. Лише неділя могла зібрати в одній із них - максимум двадцять сімей.
Батько йшов попереду разом із дочкою, старшою дитиною у сім’ї. Донька намагалася пояснити батькові, що таке інтернет, що це явище, яке для нього було важким для сприйняття - вже через років десять - буде досить поширеним явищем, і якщо він хоче, щоб вона була успішною - їм треба обов’язково в недалекому майбутньому придбати комп’ютер. Вони не були ще надто поширені, проте в школі вже траплялися, доволі не рідко, ті, хто вже міг похизуватися наявністю цієї, недешевої та до кінця не зрозумілої штуковини.
Позаду цих двох - крокували мати і друга дитина у сім’ї - син років дев’яти.
Сім’я зайшла на службу. Якби там не було, щоб не траплялося - але бажання того, щоб діти поводили себе виключно справедливо та творили лише добро, - не покидало матір ні на мить. Щоб не траплялося у світі - вона завжди наголошувала - що це все через те, що люди починають забувати хто вони такі, яка їх ціль… Однозначно матір була проти будь-чого, чого вона не розуміла - і ще не один рік довелося чекати дочці, щоб познайомитися ближче з комп’ютером. А син, який був здібним, особливо в точних науках, про що не раз говорили вчителі - досить довго вмовляв матір, щоб вона просто дозволила йому ходити на гурток з фізики.
Мати була переконана, що слід жити так - як це закладено, як це начертано для людини… І ці думки, ці погляди були спрямовані безпосередньо на своїх дітей - які виховувалися на тому, що люди мають спілкуватися один з одним, розуміти один одного, а будь-які пристрої, які були спрямовані на те, щоб позбавити людей можливості спілкуватися безпосередньо - нею не сприймалися взагалі.
Син, який любив свою матір і батька, котрий також підтримував її, - поважав їх понад усе, і попри свою любов до технологій, математики та фізики, - навіть коли закінчив школу і вступив до технічного університету - все одно намагався жити так, як ще в дитинстві говорила мама. Її слова, що всім людям слід жити в мирі та любові, і що мир буде тільки тоді, коли всі люди будуть ближче один до одного, - не покидали його.
Син уже кілька років тому закінчив університет, намагався знайти роботу. Проте кожного разу - щось дізнавався чи зустрічав таке на робочому місці - що просто наступного дня - звільнявся не задумуючись. Всьому причина - абсолютний цинізм, як йому здавалося людей, які оточували його на тій чи іншій роботі, в тому чи іншому - конкретно взятому - офісі. Адже працюючи то інженером, то намагаючись дістати досвід у сфері комп’ютерного програмування, яке все більше набувало популярності - він не міг збагнути одного - чому інші байдуже ставляться до того, чим займаються… Його збивали з пантелику ті, хто не міг пояснити - яка в нього ціль, ким він себе бачить, хоча б у недалекому майбутньому… Не те, щоб сам цей син - знав все до дрібниць, проте все ж мав певні уявлення, прагнув змінити світ… він просто марив цим… І, напевно, ось тому і була в нього, ще з дитинства така тяга до точних наук, які дозволяли щось розробити, щось сконструювати чи побудувати, - що в майбутньому могло змінити світ… покращити його.
Скільки було розмов, незрозумілих сподівань, і не рідко - страху. Але ось уже не один рік пройшов, як нове тисячоліття набирало темпи, проте жодних змін, які б порадували - сина - не траплялося. Більше того, все частіше і частіше можна було прочитати, побачити чи просто почути - як траплялися різні трагічні події, виникали конфліктні ситуації… І кожного разу, коли син чув подібні новини - згадував слова і настанови матері - дані ще в дитинстві - прагнення до миру - загального і всеосяжного - це те, що треба робити завжди… Він не знав, що треба робити, як себе поводити - адже все це наростало з надзвичайною швидкістю… Але найбільше, його лякали моменти, коли завдяки тим таки речам, які так не любила його мати в його дитинстві, та і зараз - не користувалася разом з батьком взагалі, - люди починали ставитися байдуже до всього того, що траплялося не з ними… банально починали наїдатися похмурими новинами, негативною інформацією, - і почуття жалю - поступово починало покидати людей, воно починало зникати…
Йому хотілось завадити подібному розвитку подій, на своєму, локальному рівні - і сподіватися, що з нього візьмуть приклад. Безумовно, єдиною сферою, де він міг безпосередньо сам вплинути на ситуацію, щось - в буквальному сенсі - запропонувати на противагу негативних тенденцій - була сфера програмування. Син бажав зробити так, щоб люди більше звертали увагу на дійсно важливі події… він розумів - поки що не може зробити так, щоб повністю зупинити процес абсолютного байдужання людей до всього навколо - проте міг спробувати привернути їх увагу до цієї, як йому здавалося і в чому він був впевнений - важливої проблеми.