Частина 1

Сонце було майже в зеніті. У повітрі стояв відчутний запах розплавленого асфальту та якоїсь придорожньої трави, яка засохла під пекучими променями сонця, але все одно не давала про себе забути. Йти було практично нереально. Марк сидів біля однієї з небагатьох зупинок, які збереглися у досить непоганому стані. Батько декілька років розповідав, що в світлі часи на таких зупинках навіть табло було, - час прибуття, номер маршруту… напевно це було зручно. Але Марка все одно не покидала думка, що це певна розкіш, яка для нього до кінця не була зрозумілою. Фарби на стінках зупинки вже не було давно, з лівої сторони у середину зупинки пробивалися сонячні промені через отвори неправильної, рваної форми… можливо хтось намагався тут сховатися, або просто накрило. Хвилювало зовсім не це.

Рюкзак Марка був з досить міцної тканини, напевно військового призначення. Поверхня була помітно потерта - часто використовував його як подушку чи просто незручний стілець. Він багато бачив фото - коли мандрівники ходили з металевими кружками, які висіли на застібках рюкзака. Була така. Але коли потрібно швидко ховатися, то не завжди виходило помітити як безповоротно губилися такі важливі речі. В такі моменти втечі - завжди згадував слова матері - краще сидіти дома, а не намагатися щось дізнатися, щось зрозуміти, коли за подібну цікавість можна заплатити дорогу ціну. 

Проте, згадуючи дитинство, Марк заспокоював себе - ці страшні моменти, коли потрапляєш у певну складну, мягко кажучи ситуацію, - це зовсім не те, що він бачив і що переживав у дитинстві, років десять чи п’ятнадцять назад. Пам'ятав часто лише деякі кадри чи вислови, і на його щастя практично повністю забув ті емоції, те відчуття страху і постійної тривоги, які в певній мірі були для нього буденністю, і лише поведінка і слова батьків - акцентували увагу на тому, що це не нормально і що потрібно цим перейматися. Вони зростали і жили у ті самі світлі часи, які як виявилося занадто сильно сяяли… Для них, звісно, події недалекого минулого - було страшним сном, який забути вже було важко. І тому ці переживання за нього - за сина, який виявився одним і небагатьох, хто хоча б захотів дізнатися як воно - зараз. Що говорять, що відбувається довкола. Робити це було складно, адже його покоління - це народжені у темні часи люди, які на сьогодні - цілком дорослі й повноцінні, для яких все довкола - звично, нормально, буденно… і будь-які слова батьків, що це насправді не так - не мали особливого значення, і не могли справити надто великого враження чи призвести до появи страху.

Батьки Марка - все це розуміли. Вони освічені, працьовиті люди, які до всіх подій - працювали, займалися вихованням його старшого брата та сестри. Вони ті, хто переступив той страх і безкінечну паніку, і захотіли мати сім’ю із п’яти членів родини. Вони ті - хто щиро вірили, що все те, що відбувалося - це тимчасове явище, яке швидко вирішиться… помилились. Але докоряти собі не хотіли, хоча й було дуже складно, дуже страшно… справилися. І зараз, коли Марк захотів більше дізнатися про все те, що відбувається навколо - вони чудово розуміли, що як би не хотіли - вони не можуть і не повинні його зупиняти - це його реальність. Вона була зовсім іншою в світлі часи. Але для нього - це все звично, це його середовище і вони самі захотіли, щоб він у ньому з'явився. 

Звук мотора завжди насторожував. Хоча ті часи, коли слід було боятися і краще всього не потрапляти на очі незнайомим людям - минули, все одно зайвий раз більш уважно оцінити ситуацію - не було зайвим. Дорога веляла до вліво, то вправо, і щоб побачити авто - треба було чекати декілька десятків секунд. І ось нарешті - раніше червоний, а зараз ледве рожевий, разом і пилюкою, пікап - визирнув із-за давно не ухоженного узбіччя. На місці номерного знаку - не було жодних ознак того, що треба було насторожитися. У багажному відділені - стояло декілька бочок. Фермер. Звична, як уже знав Марк, справа для цієї території. Теплий, навіть дуже, клімат літом дозволяв мати певну незалежність від будь-яких торговців незрозуміло чим. За кермом чоловік у чорній кепці та сонцезахисних окулярах.

Пікап зупинився біля зупинки і з наполовину опущеного вікна почувся голос:

• Куди треба?
• А куди їдете? - відразу вигукнув Марк, не зрушивши із місця.
• Поселення за кілометрів десять звідси, можу підкинути до піщаного шоссе, треба?
• Давайте…

Марк підвівся, закинув рюкзак, прихопив напів порожню пляшку води і дещо пришвидшено покрокував до кабіни пікапа. Салон був подертим, але в цілому чисто. Зрозуміло було, що цей транспорт - по справжньому рятує життя не одній родині. Автомобілів хоч і частенько можна було зустріти на дорогах, проте майже всі вони були у розпорядженні тих, хто вже давно перестав думати за звичайних людей, а продовжували незрозумілу гру, з незрозумілими і часто абсурдними переконаннями. 

• Хто такий? - стримано запитав чоловік, знявши окуляри.
• А що ви хочете почути? Ким зараз можна бути?
• Хах, ну не знаю… я часто бачу от таких же - з рюкзаком за плечами і кашею в голові.
• А, ну так і говоріть, що цікавитесь з якої сторони, - посміхнувся Марк.
• Ну не те щоб цікавлюсь… просто бува дізнаюсь цікаві новини від таких персонажів.
• Та які там можуть бути новини… я в дорозі не перший тиждень, і нічого нового вам сказати не можу…
• Я сподіваюсь, що колись їх значно побільшає…
• Вірите, що колись це все закінчиться?
• Та ні… не знаю. Вже точно все не буде як колись, раніше… тебе ще й не було тоді.
• Хах, думаю так… А ви що думаєте? Кого підтримуєте можливо?
• Ой, та кого я можу підтримувати… я підтримую пару десятків людей, які живуть довкола мене от і все. І інколи, я радий що все так, бо не сказав би, що тоді було дуже добре… лайна вистачало.
• Але напевно ось так з бочками ви не їздили…
• Віриш чи ні, але я у минулому був абсолютним офісним працівником, якщо розумієш про що я…
• Думаю так…
• Ну а як бачиш, от зараз тут, щось саджаю, щоб просто жити незалежно від усіх цих лагерів, сторін, переконань…
• Круто! Думаю, от ви і є результат, який напевно колись хотіли досягнути ті, хто все це почав.
• Хах… не думаю. І вони не думали, коли все це починали…
• У них були переконання, що їх ініціатива знищить все зайве…
• Угу… а вийшло знищити майже все.
• Ну так… 
• Хоча погоджуюсь, що вони просто не врахували нікчемність і безпорадність більшості урядів…
• Ага, страх зробив свою чорну справу.
• Хах, темну я б сказав.
• Хах, о так!
• Так ти куди їдеш?
• Кінцевої точки не маю… мені просто цікаво… не витримав - просто сидіти, чекати чогось. Просто спостерігаю. Просто цікаво.
• Ну раз цікаво, тоді поїхали до нас на ферму, хоч зїси щось нормальне.
• Оу… ну не знаю, не хочу відбирати ресурси ваші…
• Не думаю, що ти багато відбиреш… та і не переживай, ми добре прослідкуємо, хах.
•  Ох, ну добре… я не проти. Потім вже повернусь на шоссе.