1.

Лаера (я)

Повітряні доки Імперії — це місто на висоті. Балки як ребра. Канати як артерії. Над усім — «Трон»: парадний дирижабль-палац, сховище для церемоній, інспекторів і таємниць. Сьогодні ввечері на ньому — посвята нового канцлера без мантии: “керманич у робочій куртці”. Гарний театр, якщо не бачити закладеної під ним бомби.

Наша задача проста й неможлива: перехопити головний силовий канат, що тягне гондолу над тронною галереєю, підключити до нього ламповий вузол, скинути в центр церемонії доказ імперської провокації — накази «Протокол Обриву» — і зробити так, щоб вибух, який підготували люди для фальшивого «нападу ельфів/оборотнів», не спрацював. Після — зникнути. Після-після — жити.

Мені в вусі шепоче вітер. Серон — ні. Він уже тут: на краю стартової ферми, де канат «Трона» натягнутий, як струна, і дихає металом.

— Готова? — його голос рівний, як холодний ніж.

— Завжди, — відповідаю і вставляю в рукавичку тонку блискавку від Лорні (привіт, скло): ламповий вузол з трьома режимами — «світло», «свідок», «тиша».

Під нами — повітряна яма. Над нами — оркестр сталевих шатер. Праворуч — люди в сірій формі повітряних корсарів імперії. Ліворуч — голуби. Так, навіть тут вони є. Життя любить контраст.

— План «Н»: натиснути — переважити — не зірватися, — кажу.

— Додам «К»: канат — наш шлях і наша зброя, — бурчить Серон. — І «Р»: ротація дихання. Десять подихів перед ходом.

Ми дихаємо — разом. Не ритуал. Ритм.

Я випадаю з балкона і лечу на гак, як стріла без тятива. Канат зустрічає мене кратами з обмотки. Пальці впираються — слизько — але тримається. Я — лезо. Серон — вага. Удвох ми — вектор.

Знизу наповзає музика. Оркестр качає марш. Тінь гігантської гондоли пливе над нами — під нею скляне дно тронної галереї, щоб народ «бачив владу як у вулику». Ніколи не любила прозорих підлог із непрозорими намірами.

— Три хвилини до промови, — шепочу. — Дві — до підриву. Пакет із наказами?
— На мені, — каже він. — Печаті зламані. Копії — у кишенях міста. Наше — видимість.

— Видимість — це влада, — кажу. — Візьми правий трос.

Ми з’їдаємо дистанцію, як вовк їсть крок. З боків — турбіни видувають гаряче повітря, піднімаючи гелеєві баки. У вентканалах сидять «нічні» імперії, вчорашні брати з бойні. Я відчуваю їх по запаху: гар, тютюн, кузня. Чую клацання засувів: рама замкнулась. Хтось знає, що ми тут. Але не де.

— Лаеро, у нас хвіст, — рівно каже Серон. — Двоє, «соколи» зі стропами.
— Веду на обвід, — відповідаю і кидаю вузол світла в бічну щілину.

Трубчастий проліт спалахує, як горлянка дракона. «Соколи» сліпнуть на три удари серця. Ми проходимо вище, на головний гребінь. До нашого канату причеплені три службові ролики. На них — знак «Т»: технічний. Оце і є наш шлях.

Я відстібую перший ролик, вставляю ламповий «свідок» — активатор, який при контакті з імперським струмом запише на скло останню хвилину без монтажу. Другий ролик — для банера з наказами. Третій — для «тиші» — блокування запалу. Вітер колише мене, як паперову ляльку над прірвою, але пальці не пітніють. Я навчена.

— Канат наш, — кажу тихо. — Тепер — вниз.

Серон (я)

Я не люблю висоти. Люблю те, що під нею. Страх — корисний, коли ти поважаєш смерть як ремісника. Але не сьогодні. Сьогодні ми ходимо над троном, як богослови над словом «влада».

Ельфка — чітка, як команда. Я — сила, але вчуся бути тінню. Під нами — сцена: новий керманич у «простій куртці», навколо — сині мундири, білі рукавиці, чорні тексти. По периметру — інспекторам подали «лампи»: гарний жест, порожній сенс. Ми дамо сенс.

В навушнику клацає чужий подих.

— Сероне, — каже знайомий голос. Вовчий. Старий. Мій колишній ватажок, Тір. — Відходь. У тебе одна мить, щоб стати знову моїм.

— Привіт, учителю, — шепочу. — Пізно. Я вчуся в інших.

— Ти граєш в ельфійські ліхтарики, — шипить. — А тут — сталь.
— Тут — канат, — відповідаю. — І я на ньому стійкіший, ніж ти на своїх давніх байках.

Поки він говорить, я рахую вітрові цикли, перетинки турбін, кроки внизу. «Підрив у хвилину нуль-дві». Відчуваю шрам у кишені: ножі. Я люблю ножі, але не для того, щоб пунктиром розкреслювати чужі легені. Ножі — для каната. Я підводжу клинок до свинцевого жила, де інквізитори сховали «гарячий нерв» бомби.

— Дихай, — каже Лаера. — Рівно.
— Дихаю, — кажу. — І ріжу.

Одна жила — під «тишу». Друга — під «свідка». Третя — лишається як замкнутий метелик у банці. Я вставляю блок-клин. Вибух тепер стане німим кашлем.

— Вогонь по зовнішньому тросу! — кричить хтось знизу.
— Дивися під ноги, — кидає Лаера і стукає каблуком по тросу.

Гак ізнизу стукає в пустоту: ми вже вище. Її рух — як коротке «ні» у правильний момент. Я ловлю себе на тому, що усміхаюся. Не вовчо. По-людськи.

— Час банера, — каже вона. — Готовий до насмішок?

— Я — завжди готовий до насмішок, — кажу. — Особливо, якщо вони рятують людей.

Ми смикаємо другий ролик. Банер сиплеться вниз і розкривається просто над головами канцлерів. На ньому — копії «Протоколу Обриву»: підписи, печатки, розклад нападу з «псевдоельфійськими» стрілами і «псевдововчими» слідами, мета — зірвати мир і закрутити гайки вдома. Хтось хапає повітря ротом. Хтось блідніє. Камери самі роблять свою чорну магію.

— Свідок увімкнено, — каже Лаера. — Лампа — пише.
— Бомба — не говорить, — додаю. — Йдемо на вихід.

Лаера

Наша втеча — це горизонтальна смерть для погоні. Над нами — ніч у лампах. Попереду — сектор турбін «Бета». Вони розривають повітря на шмаття, але між лопатями є цикл — три удари — одна щілина — «прохід для техніків». Техніки у нас — ми.

— Три, два, раз… — кажу і ниряю в щілину.

Мій плащ чеше сталь. Серон іде за мною, як тінь, якій дали тіло. Позаду — крики. Запах гасу і переляку. Під нами — скло тронної. Там підняли лампи. Лампа — наш прапор.