Глава 5. ЗНОВУ ВНИЗУ

Тарас піднявся не одразу. Він сів, опираючись на руки, і озирнувся. Трава була волога із запахом землі та ранкової прохолоди. Не було ніякого золота і ніякого срібла.

Він відразу відчув, що світ тримався, а Земля була твердою.
Він звернув за ріг дому — туди, звідки долинали голоси і шум. Той самий, знайомий і живий. Площа знову була перед ним. Навколо метушилися люди, стояли прилавки. Було чути крики і сміх.

І канат. Він знову звисав з неба, не торкаючись землі. Точно так само, як раніше. Тарас зупинився, і на якусь мить йому здалося, що нічого не сталося — це просто сон і дивне потьмарення. Але тіло пам’ятало все, що було кілька хвилин тому. Його плечі нили, а долоні пекло. У грудях залишалося відчуття порожнечі, ніби звідти щось вийняли.

— Глянь, знову висить! — крикнув хтось.

— Та що це за чортівня? – обурився продавець біля прилавка з рибою.

— Давай, стрибай! — прикрикнув молодий хлопець своєму другові, показуючи рукою на канат.

Люди стрибали. Хтось з розбігу, а хтось обережно. Дехто — просто щоб не стояти осторонь. Тепер Тарас дивився на них інакше. Він бачив не рухи, а наміри.

І зараз йому здалося, що він знає більше, ніж вони. Це говорив не розум, а досвід. Він знав, що там, нагорі, є інші світи. Що зручність буває пасткою.
Що тепло може обманути.

Ця думка була важка. Але разом із нею прийшло інше відчуття — небезпечне, майже непомітне, яке тихо шепотіло:

— Ти вже був там.

Тарас упіймав себе на тому, що дивиться на стрибаючих людей із терпінням, але в нього не було роздратування. Хтось знову не дострибнув і натовп засміявся. Але Тарас не сміявся.

Він відчував, як усередині підіймається впевнене рішення. І тоді він ледь чутно промовив:

— А якщо спробувати ще раз…

Тарас зробив крок уперед.

Він уже не шукав поглядом опори і не сумнівався в собі. Тепер він знав, куди веде канат і був упевнений, що цього разу все зробить правильно.

Тарас підійшов ближче до каната і тепер йому здалося, що все виглядало простіше, ніж раніше. Він уже знав висоту, де стане важко і де захочеться зупинитися. Люди навколо метушилися, штовхалися і сміялися. Хтось знову стрибав, не розраховуючи сили, а хтось кричав поради, сам не розуміючи — навіщо. Тарас дивився на це без роздратування. Швидше з відстороненістю. Він відчував, що більше не належить цій метушні. Не тому що став вищим —
а тому що вже пройшов далі. Він обрав чоловіка поруч — міцного і стійкого. Точно так само, як уперше.

Він підняв голову, примружився, ніби прикидав відстань.

— Зараз, — сказав хтось у натовпі. — Зараз вийде.

Тарас не відповів. Він ступив уперед і знову відчув плечі чоловіка, який стояв біля каната. І цього разу в цьому дотику не було сумніву. Він відштовхнувся і відчув, як пальці торкнулися каната і відразу ж пройшли крізь нього. Не як крізь повітря — як крізь щось, що більше не існує для нього. Тарас спробував стиснути його сильніше, але пальці відчували холодну порожнечу, і це було гірше, ніж падіння.

Внизу хтось закричав.

— Що за дурниця? Він не тримається!

Тарас зіскочив униз. Він стояв на землі і дивився вгору, не розуміючи, що сталося.

Канат і далі висів для всіх, але не для нього.

— Чому? — запитав він тихо.

Він просто перестав бути можливістю і опорою. Тарас розумів, що цього разу він ліз не щоб дізнатися, а щоб виправити. Не через цікавість, а через упевненість, що знає краще. І цього виявилося досить, щоб шлях закрився.
Натовп знову зашумів. Хтось сміявся, а хтось сперечався. Життя тривало. Тарас розвернувся і пішов від кричащого натовпу. Тепер він розумів точно: другого разу не буде.

Тарас ішов повільно. Не хотілося поспішати, ніби поспіх знову міг щось спотворити. Ринок залишався за спиною. Голоси ставали тихіші, а сміх — коротший. Тарас вийшов до вузької вулиці і зупинився. Тут було спокійно. Він притулився до стіни будинку і заплющив очі. У голові пролітали образи. Спочатку срібне світло. За ним золоте тепло, а десь високо він знову побачив вікно без рами.

Він розумів, що ніхто не відібрав у нього цей шлях. Він просто завершився.

Тарас згадав чоловіка, на плечі якого стрибнув, а потім подивився на свої долоні. На них були садна і почервоніння. Він знав, що тримав ними те, чого більше не торкнеться. Тарас випростався і пішов далі. Десь попереду починалося звичайне життя. Він повертався до прилавка, на якому стояли дерев’яні миски. Поруч лунали розмови, що не мають великого значення, але все ж вони потрібні.

Він не відчував себе ні вищим, ні нижчим. Він відчував себе на місці.
Наступного дня небо було звичайним. Воно було блакитне, рівне, без дивних відтінків. Нічого не звисало з нього і не кликало піднятися до небес. Ринок знову шумів. Люди торгувалися, сміялися і сперечалися через дрібниці. Хтось поспішав, скаржився або радів вдалій покупці.

Усе було так само, як завжди.

Тарас відкрив свій прилавок. Розклав дерев’яні миски, вирівняв краї, провів долонею по гладкій поверхні. Дерево було теплим і справжнім.

— Дорого? — запитав покупець.

— Справедливо, — відповів Тарас і сам здивувався тому, як спокійно це прозвучало.

Іноді він ловив себе на тому, що дивиться вгору. Не з надією і не з жалем. Небо залишалося небом. Каната не було, і це більше не здавалося втратою.
Тарас точно знав: навіть якби він з’явився знову — це було б уже не для нього. Він більше не чекав знаків і не шукав швидких шляхів угору. Не думав, що десь існує місце, де все стане остаточно зрозумілим.

Йому вистачало того, що він одного разу піднявся і одного разу впав. І залишився живий. Часом цього досить, щоб іти далі по землі і не почуватися ошуканим.

Тарас подивився на людей навколо — на їхні обличчя і рухи, на поспіх і втому. Тепер вони були не малі і не великі. Вони були людьми.

Він зітхнув і продовжив день. Небо мовчало.

І в цьому мовчанні було більше правди, ніж у будь-якому диві.