Глава 4. ПАДІННЯ

Спершу нічого не сталося. Тарас очікував удару, болю — хоч якогось знаку, що він помилився. Але замість цього настала дивна пауза, ніби світ на мить затримав подих.

Потім стало ясно, що триматися більше ні за що. Канат зник. Не вислизнув і не обірвався — його просто не стало. Руки зімкнулися в порожнечі, і це відчуття було найстрашнішим.

Тарас почав падати. Він летів униз без крику й без паніки.

Це було не просто рух до землі, а радше повернення, тільки надто швидке. Повітря не било йому в обличчя, а навпаки — обтікало тіло, мов вода.

Спершу довкола було золото. Він пролітав крізь тепле світло, і золоті будинки повільно пропливали повз нього, втрачаючи форму. Люди на вулицях піднімали голови, але їхні обличчя не виражали ні подиву, ні співчуття. Вони просто дивилися — так, як дивляться на щось далеке й таке, що не має до них жодного стосунку.

Золото розчинилося, і після нього світло стало срібним.

Він падав крізь знайому рівність, крізь порядок і зручність. Голоси, що раніше говорили спокійно й упевнено, тепер звучали глухо, ніби з-під товщі скла.

— Ти міг залишитися… — долинуло звідкись.

Тарас не відповів.

Срібло змінилося голубизною. Небо стало холоднішим, живішим. З’явилося відчуття висоти, відстані, швидкості.

Він побачив землю. Поки ще далеку, але вже реальну. І тільки тепер прийшов страх.

— Я не встиг, — промайнула думка, що виникла сама собою.

Він не знав, чого саме не встиг — зрозуміти, вибрати чи зупинитися. Тарас намагався вхопитися за повітря, але руки проходили крізь нього. У ці хвилини його тіло згадало вагу, біль і напруження. Падіння прискорювалося, а земля наближалася надто швидко.

І раптом пальці знову зімкнулися, і він відчув канат. Він з’явився несподівано — грубий, шершавий і справжній. Руки болісно стиснулися, і Тарас відчув, як плечі різко сіпнуло.

Падіння сповільнилося. Тарас повис, задихаючись, і відчував, як усе тіло тремтіло. Він не розумів, де саме перебуває: надто близько до землі, щоб бути в безпеці, і надто високо, щоб не боятися. Земля вже була поруч, і це його навіть заспокоїло.

Канат знову зник, і Тарас м’яко торкнувся трави, ніби хтось заздалегідь приготував це місце. Він лежав і довго не рухався. Не тому, що не міг.

А тому, що не знав — навіщо. Небо над ним було звичайним, голубим.

Без срібла і без золота.

Тарас заплющив очі і тільки тоді зрозумів, що залишився живим.