Глава 3. СРІБНИЙ ПОРЯДОК

Перед ним не було різкої межі. Жодної риси, жодного знаку. Просто простір став срібним. Не кольором — відчуттям. Небо виглядало гладким, мов відполірованим. Тарас відчув дивне полегшення. Ніби все складне залишилося внизу. А тут не треба було вирішувати, сумніватися і вибирати.

Він озирнувся.

У стороні почали проступати форми. Спершу неясні, майже примарні.
Потім — чіткіші. То були вулиці, будинки і люди. Вони рухалися спокійно, без метушні. Ніхто не квапився і ніхто не кричав.

Тарас побачив, як чоловік і жінка зупинилися і про щось заговорили. Вони дивилися в його бік.

— Тут просто, — сказав хтось поруч.

Тарас здригнувся.

Він не помітив, як біля нього з’явилася людина. Вона була вдягнена у світлий, майже срібний одяг.

— Тут не треба поспішати, — спокійно продовжив незнайомець. — Усе вже влаштовано.

Тарас подивився на нього і відразу звернув увагу, що обличчя було звичайним. Без особливих рис. Таким, яке легко забути.

— А що далі? — спитав Тарас, сам не знаючи навіщо.

Чоловік ледь усміхнувся:

— А навіщо далі? Тут зручно і спокійно.

Тарас перевів погляд угору. Канат ішов вище. Туди, де срібло поступово згущувалося, стаючи щільнішим і яскравішим.

— Ти втомився! — сказав чоловік поруч.

І Тарас зрозумів, що це правда. Руки боліли, а плечі були важкими.

— Ти можеш спуститися, — продовжив той. — Або залишитися. Тут не ставлять запитань.

Тарас відчув, як усередині з’являвся сумнів. Тут було надто зручно, щоб опиратися, і надто спокійно, щоб квапитися.
Він подивився вниз. Землі вже не було видно. Лише далека пляма, що не мала форми.

Тарас знову подивився вгору. І зрозумів, що не готовий зупинитися.

— Мені треба подивитися, — тихо сказав він.

Чоловік кивнув без образи і без розчарування:

— Тоді йди, — відповів він.

Тарас не озвався. Він стис канат і поліз вище. Срібне світло залишилося позаду. Але відчуття зручності ще довго тяглося слідом, і він сподівався, що до цього місця завжди можна буде повернутися.

Срібне світло не зникло відразу. Воно простягалося за Тарасом, навіть коли той піднявся вище, мов повітря пам’ятало його присутність. Тіло працювало саме, без напруження, ніби втома більше не мала значення.

Унизу не було нічого. Ні землі, ні людей, ні шуму. Лише рівний, порожній простір, а срібний світ усе ще був поруч.

Голоси з’явилися знову, ніби говорили до нього:

— Ти вже зробив достатньо, і тобі не обов’язково йти далі. Тут усе влаштовано.

То були слова чоловіка, який запрошував його залишитися у світі без турбот. Тарас розумів, що коли зараз зупиниться, нічого не зміниться. Ні на краще, ні на гірше.

Він підняв голову і побачив, що вище срібний світ мінявся. Він ставав теплішим і густішим. Ніби десь там було джерело.

Тарас стис канат міцніше.

— Мені треба знати, — уголос сказав він, — що там, угорі.

Його голос прозвучав несподівано твердо. Він поліз далі.

Спершу стало тепліше. Повітря перестало бути рівним і безликим, як у сріблі. Воно знову набуло глибини. Тарас відчув це шкірою. Невидиме тепло підтримувало його. Світ навколо став золотим. Не яскравим і не сліпучим — густим, теплим і майже живим.

Тарас піднявся ще трохи і побачив будинки, що проявлялися не відразу. Спершу — лінії. Потім — доми. Вони були красивими, але не химерними. Кожен стояв на своєму місці, мов тут усе було давно продумано. Вулиці тяглися спокійно, без метушні, без випадкових поворотів.

По них ішли люди.

Вони рухалися впевнено, з відчуттям, що знають, куди йдуть. У їхній ході не було сумнівів, а в обличчях — очікування.

Тарас дивився на них і відчував дивне спокойство. Тут ніхто не пояснював, як жити. Тут просто жили так, ніби все вже вирішено.

— Ти далеко зайшов, — знову сказав хтось.

Тарас повернув голову.

Поруч стояв чоловік у золотавому одязі. Він був не старий і не молодий. Обличчя було ясним, відкритим і без напруження.

— Тут багато хто зупиняється, — продовжив він. — І не шкодує.

Тарас подивився вниз. Він не бачив ні землі, ні срібла. Лише м’який світ, що йшов у порожнечу.

— Тут тепло, — сказав чоловік, ніби читаючи його думки. — Тут немає різких кутів, і тут усе має сенс.

Це слово — сенс — відгукнулося всередині.

Тарас раптом зрозумів, що саме цього йому завжди бракувало. Не грошей. Не зручності, а відчуття, що шлях виправданий. Він уявив, як залишається тут. Як більше не потрібно підніматися й шукати щось далі.
І ця думка була майже приємною.

Тарас підняв голову. Вище золотого світла він помітив вікно. Воно не впадало в очі й не сяяло. Просто було — як виріз у просторі. Але звідти йшло інше світло. Тепліше й глибше. Це відчувалося навіть на такій відстані.

— Там нічого нового, — спокійно сказав чоловік поруч. — Усе, що потрібно, вже тут.

Тарас не відповів. Він відчував, що втома повертається. Але разом із цим усередині піднімалося інше почуття — не жадібність і не азарт. Загадка. Неясне, проте сильне відчуття, що коли зупинитися зараз — він так і не дізнається головного.

— Я майже дійшов, — сказав сам собі Тарас.

Золоте світло огортало, тримало й переконувало залишитися, обіцяючи тишу та добробут.

Тарас стис канат. Йому було важко. Але думка про те, що він не дізнається, що там — за вікном, була важчою. Він поліз далі. Золотий город залишився внизу.

І вперше Тарас не озирнувся. Вище не було нічого, крім світла. Золотий відтінок поступово рідшав, ставав прозорішим, ніби віддавав усе, що міг.
Тарас піднімався повільно.

Кожен рух тепер вимагав рішення. Руки ковзали не менше, ніж тримали. Пальці терпли, і він уже не міг збагнути, це холод чи втома.

Канат вів просто до вікна. Тепер його було видно ясно. Вікно не мало рами, і не було стіни, у яку воно було врізане. Воно просто існувало — як межа між тим, що ще можна зрозуміти, і тим, що вже ні.