Глава 2. ВИЩЕ ЗА ВСІХ

Канат злегка похитнувся, коли Тарас підтягнувся вище. Цей рух передався тілу, ніби він опинився на воді. Він завмер на мить, прислухаючись не до звуків, а до себе. Руки відчували кожну шорсткість.

Унизу все ще було шумно. Хтось кричав, а хтось сміявся. Багато хто обурювався, що його штовхнули або не дали місця. Потім Тарас почув розчаровані вигуки: канат трохи піднявся, і тепер його вже ніяк неможливо було дістати. Відчувалося розчарування людей, які продовжували шуміти.

Чим вище Тарас піднімався, тим виразніше чув, що звуки починали змінюватися. Між людьми й Тарасом з’явився тонкий шар повітря, який згладжував усе зайве.

Він зробив ще один рух угору. Серце билося рівно, а дихання було глибоким, спокійним, ніби тіло само знало, що робити, і не потребувало підказок.

Тарас раптом упіймав себе на тому, що йому добре й спокійно. Він зробив те, чого не могли інші люди. І тепер був вище за всіх, підіймаючись по канату в невідомість.

Він оглянувся вниз і відразу помітив, що площа вже не виглядала цілісною.

Вона розпалася на плями кольору й руху. Люди стали меншими, і складалося враження, ніби хтось повільно відсував картину.

Він бачив, як якийсь чоловік підстрибував — показуючи на нього дерев’яною палицею. Бачив, як хтось махав рукою, але був настільки високо, що вже не чув слів.

Тарас зрозумів, що тепер йому не потрібно реагувати на натовп або на кожну людину окремо. Він був сам, і йому не треба було комусь пояснювати, чому він тут.

Канат ішов угору рівно й спокійно, без натяку на кінець. Він просто дозволяв підійматися вище. Шум унизу став схожим на далекий дощ — на який він уже не зважав. Тепер Тарас не думав про свій прилавок і дерев’яний посуд. Про те, що не сказав сусідові, коли йшов, що не повернеться так швидко.

Він зробив ще один ривок і відчув, що повітря стало чистішим і прохолоднішим. Кожен вдих відчувався ясніше, ніж унизу. З’явилася легка втома в плечах, але зупинятися не хотілося. Йому важливо було дізнатися й побачити, що буде далі.

Тарас знову подивився вниз. Люди вже не виглядали окремими. Вони зливалися в загальний рух, мов хвилі. Цей вид згори навіть здивував його.

— Тільки вгору! — промовив Тарас і впевнено поліз вище.

Він уже не рахував рухів — тіло саме знаходило ритм. Руки працювали спокійно, без зайвих ривків. Кожен метр давався не важче за попередній, ніби канат приймав його зусилля.

Тарас бачив, що площа стала далекою й дивно рівною. Вона вже не шуміла й здавалася великим і неспокійним плямою. Він бачив, як люди ходять, як зупиняються й піднімають голови. Але не бачив їхніх облич і виразів. Усі внизу стали однаковими.

Він навіть відчув легке роздратування через те, що вони й далі стрибають, махають руками, щось доводять одне одному.

Навіщо? — майнула думка.

Канат ішов угору, і це для нього зараз було найважливішим. Уперше — важливішим за все інше.

Тарас піднявся ще вище.

Там, унизу, все було надто складним: голоси, прохання, очікування, суперечки. Тут — лише рух угору. Тарас відчув, як усередині з’являється дивна ясність. Світ став меншим, а завдання — простішим.

Він зробив паузу й подивився вгору. Небо все ще було блакитним, але колір змінювався. Блакить ставала щільнішою, холоднішою, ніби за нею починалося щось інше.

Він іще раз подивився вниз. Люди здавалися точками. І чомусь це його більше не тривожило.

Тарас підтягнувся й поліз далі.

Тиша прийшла не одразу. Спершу зникли слова, а потім і окремі голоси.

Тарас підіймався вище й помітив, що тепер чує лише себе. Тепер він відчував своє важке дихання, скрип волокон під долонями й рідкісний, глухий удар серця. Усе це було незвично.

Унизу завжди щось відбувалося: хтось кликав, сперечався, сміявся, вимагав уваги. Тут — ніхто нічого не вимагав. Він зупинився й повис, притулившись лобом до каната — на якусь мить, заплющивши очі.

Повітря було іншим. Прохолодним, чистим і без запахів. Таким, яким воно, мабуть, буває раннім ранком — до того, як люди починають жити. Тарас відчув легке запаморочення. Не від висоти, а від простору.

Коли він розплющив очі, то побачив, що землі майже не було видно. Вона перетворилася на тьмяну пляму, позбавлену подробиць. І разом із цим зникло занепокоєння. Йому більше не потрібно було думати про прилавок і про гроші.

Про те, що він комусь щось винен. Ці думки не зникли — вони просто перестали бути важливими.

Тільки небо. Блакитне, глибоке, ніби без дна. Він дивився вгору й не бачив межі. Канат ішов туди, де колір ставав щільнішим, холоднішим, майже скляним.

Тарас упіймав себе на бажанні озирнутися вниз — не щоб повернутися, а щоб переконатися, що там щось є. Але дивитися не став. Йому починала подобатися тиша. У цій тиші було щось чесне. Ніхто не прикидався і ніхто нічого не чекав. Можна було просто бути самим собою і рухатися далі.

Він знову поліз угору. З кожним рухом повітря ставало холоднішим. Блакитне небо попереду починало змінюватися. Колір повільно втрачав теплоту, ставав рівнішим, спокійнішим, майже безживним. Тарас іще не знав, що це — початок іншого світу.

Він просто піднімався.

Спочатку змінилося світло. Не яскравіше й не темніше — просто інше.

Блакить поступово втрачала глибину, ніби небо вицвітало, позбуваючись зайвого.

Тарас помітив це не одразу. Він був зосереджений на русі, на диханні, на тому, як канат відгукується на кожне зусилля. Але в якийсь момент зрозумів: повітря стало м’якшим, а холод зник. Йому більше не потрібно було глибоко вдихати, щоб відчути ясність. Кожен вдих був однаково спокійним і передбачуваним.

Він піднявся ще вище й зупинився.