Глава 1. ПЛОЩА І КАНАТ

                                     ЖАНР: місцеве фентезі, філософське оповідання                                                  

Тарас прийшов на ринок рано, сподіваючись, що встигне все розкласти до того, як прийдуть покупці. Він любив це місце: тут були емоції, плітки, веселі історії, а точніше — текло справжнє життя.

У нього був свій прилавок, де він торгував різними дрібничками та дерев’яним посудом. Треба було сходити по ящик, усередині якого лежав товар для продажу. Тарас попросив сусіда приглянути за крамом, а сам рушив до виходу.

Площа вже шуміла. Люди кричали, сперечалися, сміялися, торгувалися, і кожен ніс із собою не тільки товар, а й власне життя.

— Підходь, не стій! — хтось гукав біля самого входу на площу.

— Ти чого ціну заломив? — пролунало поруч із Тарасом.

— Та дивися сам, товар хороший! — почулося у відповідь.

Тарас ішов між рядами, намагаючись ні з ким не зустрічатися поглядом. Його зачіпали плечима, кошиками, словами — не зі зла, просто тому, що всім було тісно. Можливо, саме ця метушня й притягувала багатьох людей приходити сюди.

Чоловік біля риби кричав голосніше за інших. Він робив це не заради покупців — він боявся, що коли стане тихіше, його просто перестануть помічати. Жінка біля прилавка з одягом торгувалася повільно, ніби відкладала мить, коли доведеться розлучитися з грошима. Кожна монета була для неї маленькою поразкою.

Тараса штовхнули плечем.

— Обережніше, — сказав чоловік, пригортаючи до себе мішок.

Він мовив це спокійно, але всередині в нього все було напружено — він боявся втратити хоч щось.

— Вибач, — відповів Тарас.

Слово вийшло тихо, майже непомітно.

Він уже майже дійшов до виходу, коли відчув, що довкола щось змінилося. Шум не зник — він став іншим. Розмов побільшало, а хтось урвався на півслові.

— Ти це бачиш? — спитала дівчина поруч.

Тарас підняв голову й побачив, що з неба звисав канат. Звичайний і потертий.

Такий, які тримають у руках довго й без особливої ніжності. Він висів так високо, що доплигнути до нього було неможливо, але тієї ж миті кожен із глядачів розумів, що це можливо.

— Це що таке? — спитав чоловік із мішком.

— Може, чийсь фокус? — сказала жінка, притиснувши кошик до грудей.

— Та облиште, — хтось усміхнувся. — Просто мотузка.

Люди забули про те, що повинні купити чи продати. Здавалося, відбувалося те, що багатьох зацікавило й не відпускало. Такого ніхто не міг навіть уявити: з неба звисав канат.

Тарас мовчав. Він відчував, як усередині підіймалося знайоме напруження — те саме, яке з’являлося щоразу, коли життя ніби натякало: ти мусиш спробувати дістати до нього. Можливо, це змінить твоє життя.

Кожен бачив у канаті своє. Один — можливість. Другий — небезпеку. Третій — глупство, з якого сміятимуться ввечері всією родиною.

Першим стрибнув хлопчисько. Він робив це легко, з розбігу, сміючись, не думаючи ні про що. Не доплигнув. Сміх прокотився площею — теплий, майже добрий. Ніби всім стало легше від того, що не вдалося. Але всередині кожного цей сміх звучав по-своєму.

Хтось уголос гучно вигукнув:

— Я б зміг краще! — сказав він голосно, та сам собі не повірив.

Усі знову голосно засміялися. За хлопчиськом почали стрибати всі, хто стояв поруч із канатом. Регіт долинав до самого входу на ринок.

— Як же впіймати за край каната? Як? — уголос промовив Тарас, відчуваючи, яким сильним було його бажання піднятися до самого неба й подивитися на землю згори.

Тарас постояв ще трохи, спостерігаючи за тим, що відбувалося.
Люди довкола продовжували стрибати — хто по одному, хто парами, хто просто з упертості. Стрибки були різними: незграбними, відчайдушними, смішними. Хтось підскакував легко, ніби сподівався на диво, а хтось наперед знав, що не дістане, але все одно робив крок — ніби відзначався перед самим собою.

Толпа гуділа, як жива істота, а сміх накочував хвилями. Часом лунали роздратовані вигуки — коли хтось падав невдало або заважав іншим.

Тарас дивився на це й відчував цікавість, розуміючи, що і він частина всього цього. Він не хотів чекати, поки хтось інший дотягнеться. Не хотів бачити, як люди повторюють той самий рух, сподіваючись, що наступного разу він раптом стане іншим.

Він відчував, що коли просто залишиться стояти, нічого не зміниться. Це було спокійне почуття, але хвиля відчуття азарта повільно накривала його.
З’являлася внутрішня впевненість, схожа на рішення, яке давно визріло.

— Ну, давай, ще раз! — гукав хтось, підбадьорюючи приятеля.

— Та марно це, — відповідав інший. — Високо висить.

Тарас упіймав себе на думці, що перестав чути окремі голоси. Його погляд повністю зосередився на тому, чого ніхто не міг дістати й навіть зачепити краєм пальця.

Канат же залишався нерухомим. Він не розгойдувався. Не підіймався і не опускався. Не допомагав і не заважав.

Тарас підійшов ближче.

Він відчув, як серце билося трохи швидше. У голові не було думок про те, що станеться потім. У нього навіть не було слів, які він хотів би сказати. Було величезне відчуття, що він повинен використати цей шанс, але зробити це з розумом, а може й з ідеєю, яка дозволить йому дістати канат. Тарас розумів: якщо є шлях — значить, його треба спробувати.

Поруч стояв чоловік — міцний, впевнено тримаючийся на ногах. Він теж дивився вгору, прищурившись, ніби прикидав відстань, та знав, що не зможе стрибнути так високо.

Тарас на секунду завагався. Йому не хотілося нікого зачіпати, але ідея, що з’явилася в голові, підказувала: саме так він подолає цю відстань.

— Вибач, — сказав тихо Тарас.

Чоловік не встиг нічого відповісти. Тарас ступив уперед: однією ногою став на ящик, який поруч поставила жінка. Відштовхнувшись, він поставив другу ногу на чужі плечі й, відштовхнувшись уже іншою ногою, почув, як вилаявся чоловік.