Дитинство

КАМ’ЯНИЙ ВОЇН

Далеко Гуляй-Поле,

І ти в нім загубився.

Не думала б ніколи,

Що знов побачиш світ

Із шаблею живою

Цієї ночі снився,

Із прапором свободи,

Якому сотні літ

Роздмухуєш ти небо

Яскравістю проміння,

До тебе простягаю

Я руки, мов магніт.

Я бачу твої груди,

Скривавлені й невинні,

Я чую: б’ється серце,

Якому сотні літ

І знову грають сурми.

І знов тобі в дорогу!

Ти бачиш наші Суми

З відчинених воріт.

Я буду пам’ятати

Лише тебе – живого.

Й чекати в Гуляй-Полі

Хоч сотні тисяч літ.

Ольга Бєляєва

Народження

Дід Воля важко розжмурив очі. Деякий час оглядав затуманеним зором темне небо. Свідомість ще не зовсім розпрощалася зі сном.

Пліва в очах поступово розчинилася, для цього кілька разів зажмурився.

Ось, зорок сфокусувався на сузір’ї малого Воза. Сон і нічна прохолода вгамували незрозумілу тривогу, яка несподівано охопила ще з вечора.

Лежав на копиці.

Ф–ю-ю – шайнув степовий вітер.

Ф–ю–ю – повіяло жовтневим холодом.

Вкотре почув казкову мелодію. Трави весело гойдалися під акомпанемент повітряних ритмів. З давніх-давен ця степова музика надихала вільних воїнів. Серце старого козака її завжди відчувало, коли спіткала лиха доля. Війна, каторга…

Варто лише зазвучати музиці, яка виривалася із схронів пам’яті. Палало серце. Ламав кайдани, тікав. Робив неможливе – долав тисячі верст тайги.

Давно пішли у небуття ті, хто намагався зламати його.

Якщо комусь із архіваріусів спаде фантазія дослідити родовід старого, або принаймні малий відрізок життєвого шляху, то буде марна потуга. Не довідається, на яких війнах гуляв, чому потрапив на каторгу.

Невідома сила викреслила із арештованих паперів Січі відомості про козака Волемира Ківша. Пам'ять народна теж не вберегла історію.

Катеринославщина, Харківщина, Таврія – скрізь чують про Волю, як про вічного діда-невмирайка. Старі стверджували, що він останній характерник. Один із дванадцяти учнів отамана Сірка (Іван Сірко, 1610-1680 – козацький ватажок, кальницький полковник, кошовий отаман Запорізької Січі й усього Війська Запорозького. Здобув перемогу у 65 боях.).

• Моя родина, – бувало говорив десь у марнополії (Марнополія – так називали в Україні шинок), – се ви, добрі люди, степ широкий – надійне лігвище, а для надбання мого навіть похідної торбини довліт.

Багато хто вірив історії про химородника. З’являвся несподівано, спотайна щезав. Зникав, як тільки у повіті ним починав цікавитися повітовий урядник.

Заїжджі торгові люди запевняли, буцім не так давно стрічалися з Волею у своїх краях. Дивно те, що старого водночас бачили у Києві, Полтаві, Харкові, Криму.

• Мовчить Воля, – говорив дід в оточенні захмелілих пияк, неспроможних усвідомлювати, про що рече. – Мовчить, бо від грому кайданів розноситься дзвін по всій Україні. Мотузки шибениць застращали вільний дух, а онуки вольниці перетворилися на рабиничів, не кладуть життя не терези свободи…

А загалом, хто чули ті слова, порану протверезівши, не могли впевнено сказати, чи бачили Волю насправжки. Можливо, привидівся. Та ж сама дієпись із торговцями. Як тільки урядник брав свідчення на протокол, ті комизилися: «Та чого не нафуяриш під чарку, – говорив купець. – Усі торочать про старого, то і я підтакую».

Якось журналіст із Петербургу приїздив розпитувати про загадкового діда. Йому не вдалося знайти жодного очевидця, який навіч бачив маноцівника (Маноцівник – чаклун). Кожен про нього тільки чув від когось, чи то від кума, чи од знайомого, якому переказав інший знайомий. І після тижневого перебування у Гуляй-Полі журналіст виснував: «Згаданий дід – персонаж народної уяви».

Ф–ю–ю – знову подихнуло холодом.

Він солодко потягнувся, наче спав на м’якій перині в теплій кімнаті, а не просто неба на оденку, ще й наприкінці жовтня.

Пішов сніг.

Затріщало сухе сіно.

З-під копиці випорснуло кілька мишей. Одна стала здобиччю пугача, який шугнув мовби нізвдки.

Тримаючи пазурами жертву, нічний мисливець щез у темряві.