Кам'яний простір  

— Коли вже ти той кран зремонтуєш, набридло говорити!

— Зайнятий…

—Ти вічно зайнятий!

— Ти можеш хоч одного ранку не починати?!.

Вони сваряться та гарчать один на одного, забувши про все. Про те що ранок, те що на столі порожні чашки , вскипів чайник і в духовці скоро згорить пиріг.

Вони сваряться так голосно, що їх чути у сусідніх кімнатах та квартирах.

Хтось колись говорив, що кохані підвищують голос, коли перестають чути один одного. Чим далі від свого кохання, чим більше не чують —  тим гучніші зойки виривають вони зі своїх легеней…

Двері грюкають, 

Люди розходяться, нервово пропускають повітря крізь свої груди. Дихають важко та гнівно, розраховуючи та знаючи що до вечора, чи бодай до ранку, помиряться, порозуміються….

Однак…

***

Біль охоплює в одну мить. Тремтять стіни і підлога, обвалюється стеля. Тіло хилить під сильним ударом і наче знеструмлює, не дає дихати, не дає кричати, рухатись. Насильно і без дозволу звужує звичне помешкання до кам'яного кокону. Заповнює легені задушливим пилом, наче смертельною отрутою… Тисне і тьмарить, наче живий, з-під ніг вивертається, крутить і багатьох у ту мить убиває…

Лиш згодом, здається, вічність по тому, свідомість будить  зляканий крик.

— Мамо… мамонько! — своє ж скиглення дере, що той дріт по горлу, продирається крізь охоплене болем, тіло, пронизує шкіру. Раз за разом, наче довгий ненажерливий хробак, повзе та гризе із середини, нанизує.

Власний крик, чи то від свого ж голосу, чи від того болю, в булькотінні та захлебуванні від лютої знемоги, оглушує. Лишає адекватності, усвідомленого розуміння, змушує шкребтись між завалів і багатотонної ваги, наче придавленого мештом дитини жука. Випростуватись і ще більше кричати, вивертатися нанизаним слимаком на голки…

Дарма… до безкінечності.

Хвилина за хвилиною, і година за годиною.

Час скропує наче розплавленими краплями воску. Здається, чути запах топленого парафіну та далекий гомін, тисячі кроків, безперервні зойки, крики, над і під, довкола …

Чи то у середині? У власній голові ті крики та зойки? Власні монстри приречені вмирати в одинокості?

Смішно і гірко.

В сталому твердому, повному безкінечної тяжкості Всесвіті, не можливо ні рухатись, ні пливти. Тільки лежати, розпластавшись між твердих щілин та ущелин,  запиленого, отруєного болем простору.

Важко знову шкрябтися. Тягти  руки, збираючи під пальці крихту, якість речі… папір, шмаття.

Іграшку.

— Божечки… — від сліз на обличчя липне пилюка, твердне, забивається в носа і до язика. Облизує ще більшим холодом ніж був до того, готовий замерзнути на обличчі кригою тільки так, щоб потім відпасти кривавими ранами.

Не хоче.

"Не хочу."

"Будь ласка… "

Якщо хочеш, можна роздерти те обличчя, якби тільки дістатись руками… обдерти пальці, скинути шкіру, залишитися без кінцівок, лиш би повзти по тим ущелинам і щілинам догори. Безперестану. Не зупиняючись. Здається, що виходить, здається, піддається той перший міліметр надзвичайно важкої подорожі… Здається десь там, далеко-далеко, в намаганнях за щось вхопитися, підтягнутися — все можливо…

Під щосили, до болю, випростані  пальці підвертаєтся блюдце. Маленьке та крихке.  За нього не підтягтись.  Ним себе не витягти…

Лежить… думає, крутить у пальцях те блюдце.

Його витончений рельєф впізнається на дотик. Форма розквітлого бутона, всипаного  по фарфоровій поверхні ледь відчутними тичинками, тендітними опуклими пелюстками.

Блюдце разом з вигадливою чашкою-квіткою подаровані на  чергову святкову дату. На пам'ять, для того щоб було і радувало. 

Так воно і радує з року у рік. Радує на столі, на скатертині, поряд з цукорницею та шматком іще теплого пирога. Не під обвалом зі стін, між зім'ятих уламків недавнього затишку…

Набирає в груди повітря і знову кричить.

Кричить.

Кричить…

Задихається, зітхає, віддихується і знову кричить.

 "Почуйте мене, почуйте мене, почуйте мене, почуйте … почуйте… почуйте…" 

Блюдце хоче кинути десь у сторону, відметнути. Бракує  замаху і простору. Воно глухо вдаряється в похилену стіну та не відлетівши навіть на  декілька сантиметрів, застрягає на єдиному ребрі. Напівстоячи. Наче застигла на рифленій грані гадальна монета.

Орел чи решка, уверх чи вниз? Впаде чи не впаде на дно? Це все не видно, радше відчутно власною долонею.

Втиснувши щоку у запилену, засмічену цементною крихтою поверхню підлоги, тре тією щокою, розгладжуючи  під нею гладкий кахель. Навіть зараз, опісля, він пахне милом і хлорованою водою, домашніми капцями…

Чи то просто дуже хочеться, щоб він пах капцями?

Пітними п'ятками, втомленими після робочого дня ногами.

Звично, не цементом, не пилюкою, не газом, не розтрощеними стінами, і не подихом зими у ті новонароджені отвори-щілини. Не власним жахом і безпомічністю.

Набирає в легені того холоду і кричить.

 До хрипу, захлинаючись, не чуючи себе від того гучного, остервенілого, болючого волання.

Там не голос і не горло. Там скло у живій плоті, і ріже воно ту плоть однаково нещадно та ліниво.

Ще трішки, ще краплю витиснути і більше не буде змоги ні кликати, ні скиглити… Ні говорити.

Тільки безладно хрипіти і, наче машина , шурхотіти не зв'язками а сталевими деталями…

А потім спати і бачити щось надміру жахливе. Неприродно болюче, перемішане з сонячним промінням. Чарівними, милими оку спогадами.

В тих оповивших дрімотою думках і надіях можна подовгу чекати. В рвучких подихах здіймати груди, безмежно відпочивати і дихати. Плисти у спотвореному кам'яному Всесвіті, наче у надріснутому коконі та мріяти…

Стискати рельеф улюбленого блюдця і поволі згадувати приємне. 

Там в думках ті сонячні зайчики загубилися у янтарній чайній поверхні, підсвітили дно фарфорової чашки, окреслили кожну грань. 

"Кап… кап…