Глава 2

«Понівечені машини, уламки скла і металу та людські рештки.»- розказувала журналістка в дощовику , яку знімав оператор, охопивши всю картину жахливої аварії за її спиною.

Це місце моторошної ДТП, яка сталась на трасі, неподалік Вінниці. Ось ця фура їхала у бік міста. Через погодні умови водій вантажівки не впорався з керування і врізався в маршрутний автобус. Кількість загиблих на разі не відома.

***

Олег відкрив очі. Його пробудив холодний потік води та піни, яка неприємно стікала по тілі, просочуючись крізь одяг. Він застогнав. Його тіло було чимось прижате. Проте болі він не відчував. Дискомфорт, але не біль. Якщо можна взагалі назвати зажате тіло в понівеченій маршрутці, після ДТП - дискомфортом.

Різкий спалах в його голові, мов тисяча фотоапаратів враз зробили знімки. Олег ніби втратив свідомість, ніби і був при пам'яті водночас. Розмитою картиною, начебто кінохроніка, правда кольорові кадри, зі звуками десь так далеко-далеко, що хлопцеві довелось вслухатися. Картина: Сарай, але не теперішній, а той, коли там ще стояла дідова столярка, батько пропив її в свій час, Олег кладе маленьку, дитячу руку на залізний стіл, батько стоїть навпроти нього з молотком в руках, замахується і зі всієї сили б’є хлопця по руці. Спалах, реальність, салон маршрутки. Болі не відчутно.

«Через шоковий стан .»- все що прийшло хлопцеві на думку. Я весь поломаний, але мені не боляче, бо в мене шок.

Він застогнав сильніше. Спробував порухати  пальцями. Тіло його слухалось. Переломів рук точно немає.

З його грудей вирвалось рятівне: «Я тут!»

*

Автобус.

Пожежник, який зробив останній залп з рукава прийнявся змотувати його. Як почув: «Я тут!»

«Там є ще живі.»- закричав він силоміць, чим привернув увагу всіх навколо.

Рятувальні служби злетілися в секунді, ніхто не міг навіть уявити, що хтось міг вціліти після такої аварії.

*

- Я тут!!! - спробував сильніше хлопець.

- Ми чуємо тебе!- пролунало у відповідь, на фоні безліч людських голосів, що змішались в хаотично-нерозбірливому потоці слів.

- Ти можеш рухатись?!

*

«Після такої жахливої аварії, ми все-таки маємо виживших!»- емоційно розповідала журналістка на камеру.

На разі рятувальники всіма можливими силами намагаються звільнити постраждалого. Хто ще уцілів поки не відомо.

***

КІМНАТА З ЗАШТОРЕНИМИ ВІКНАМИ. СВІТЛО ЛЛЄТЬСЯ ТІЛЬКИ ВІД ЕКРАНУ ПЛАЗМОВОГО ТЕЛЕВІЗОРА. ЧОЛОВІЧИЙ СИЛУЕТ СИДИТЬ В КРІСЛІ.

Після такої жахливої аварії, ми все-таки маємо виживших!

ПОГЛЯД НАПРАВЛЕНИЙ В ЕКРАН. РУКОЮ ЧОЛОВІК ВЗЯВ ТЕЛЕФОН З ЖУРНАЛЬНОГО СТОЛИКА, ЯКИЙ СТОЯВ БІЛЯ КРІСЛА. НАБРАВ НОМЕР.

Я ЗНАЙШОВ ЙОГО...

***

«Так!»- закричав хлопець.

Олег, спробував вилізти с під тіла якоїсь жінки. Її рука, вдарила його по голові, сама жінка була мертвою, кінцівка просто впала по енергії. Вивільнюючись хлопець, побачив жіноче, понівечене лице. Вісок був ніби вдавлений, одного ока не була, а друге холодно дивилось прямо, з продавленого місця юшив червоний струмок крові. Мокрі, червоні кінчики волосся, стирчали з під її шапки. Олег відпихнув тіло, скидаючи з себе, його забризкало її ж кров’ю. Він скривився, витираючи обличчя рукавом своєї куртки. Вивільнившись, хлопець побачив над собою вікно, в якому з'явився рятувальник.

*

Олег сидів в машині швидкої допомоги.

«Жодної подряпини .»- перешіптувались між собою медики.

«Ти хлопче, родився в сорочці.»- промовив лікар, підійшовши до Олега, дружньо похлопавши його по плечі.

Інтерв'ю, хлопець відмовився давати, журналісти знімали його здалека. Дівчина в дощовику енергійно щось розповідала на камеру.

«Підпиши відмову від госпіталізації.»- тицьнувши ручку та папери, попросив лікар.

*

Олег добрався до батька близько сьомої. Бобік – пес батька, кулею вилетів зі своєї будки, на всю довжину цепа. Загавкав, енергійно махаючи хвостом.

«Привіт!»- радісно привітався хлопець з домашнім улюбленцем, погладивши його по мокрій від дощу, чорній шерсті.

Боже, я навіть на собаку, вже дивлюсь по іншому - промайнуло в голові у хлопця.

На порозі з’явився тато Олега. Хлопець підійшовши до нього, обійняв та розридався...

*

- От так і все сталось .- закінчив переказ сьогоднішніх подій хлопець, сидячи на теплій кухні з склянкою гарячого, зеленого чаю.

Батько, Андрій Віталійович, слухав, не перебивав, його погляд був направлений вниз, в одну точку і нінащо водночас.

- Треба було тобі сказати раніше!- ніби перебив його батько.

- Сказати що?- незрозуміло перепитав син.

- Я думав, ти не виявиш це в собі. - винувато почав тато. Я беріг тебе ,як міг.

- Беріг від чого?- спитав хлопець. По тілу пройшло холодом.

- Від правди...- промовив батько зітхнувши.

*

ЗА ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ РОКІВ ДО ДНЯ АВАРІЇ.

Літо жарило, не щадило. Студенти практиканти, Вінницького педагогічного університету, вмирали, копаючи ґрунт. Розкопки йшли мов тортури.

- Андрюша!»- озвав хлопця сивий викладач. - Ти кидай оці свої коники!

- Генадій Семенович, я щоб не було нудно, розповідаю історії. - обізвався студент з лопатою в руці.

- То ти працюй, як говориш, а не патякай без діла.- суворо відповів викладач.

Генадій Семенович керував, розповідаючи, і в паузах роблячи корективи по праці.

Андрій Малярський. Студент, четвертого курсу, хитрий як лис, світловолосий, статний красень, любив злиняти від роботи. За що був, як говорять, на олівцю, у викладача - Генадія Семеновичя. Генадій Семенович любив його, але не давав спуску. Він був простий, сільський хлопець. Який їздив на розкопки за для оцінки. Не рідко ,брав з собою банку з самогоном. Коли Генадій Семенович просік і віднімав у нього продукт, то Андрій почав брати в грілки. Що вже потім було виявлено викладачем також.