Кам'янецький упир

- І ви, хлопці, будьте здорові!
- Сідайте, сідайте де зручно. Ближче до вогнища, щоб комарі не кусали.
- Ох і зморився я. Така спека сьогодні. Неначе у пеклі, прости Господи, був цілий день. А працювати все одно треба. І коло бджіл, і коло городу - літо цілий рік годує.
- Але, слава Богу, уже вечір, парня спала, навіть прохолодний вітерець задув з боку Збруча. Можна і відпочити.
- Наварив я тут гарного куліша зі шкварками. Наварив цілий баняк, хоча самому мені достатньо і кількох ложок, кухоль кислого молока і цибулину з городу. А ви ось пригощайтесь. Беріть он ложки. Молодим треба добре їсти - щоб сили були.
- А я тим часом вам розкажу бувальщину. Про те, як одного разу довелося мені місто від неприятеля обороняти. Так, так. Довелося!
- Скільки усього цікавого було у моєму довгому житті! Як згадаю, сам іноді собі дивуюсь. Але більше усього дивуюсь - як це я живим лишився після усіх тих пригод. Беріг мене Господь, вже і не знаю чому. А ще беріг мене покійний батько.
- Не вірите, як це небіжчик міг урятувати життя?
- Ехх... Ну то слухайте.

Прийшов місяць травень. Тоді вже мусило бути тепло, але того року погода була якась дивна. Тижнями лив дощ. То були не короткі теплі травневі зливи, а так, неначе прийшла осінь. Небо затягнуло сірими кошлатими хмарами. І ні на мить у тих хмарах не проступало і малесенької блакитної шпаринки.
Постійно йшов дощ. То мілкі і нечасті, то великі і важкі краплі все падали з неба і здавалось, що не буде тій зливі кінця. Земля розбухла від води так, що неможливо було проїхати возами через поле. Одне було добре - майже усі дороги у Кам'янці вимощені гладким чорним каменем, а по бруківці і їхати, і йти - одне задоволення. Чоботи чистесенькі.
Тієї ночі я прокинувся від обережного, але наполегливого стуку у вікно. Спочатку, зі сну мені здалося, що то нічний вітер кидає важкі холодні краплі у слюдяне скло. Та потім я ніби випірнув з темної глибокої річки. Я почув гуркіт і різко сів у ліжку.
- Що там, Андрійку? - моя дружина Іванка, яка спала поруч, також прокинулась і перелякано схопила мене за руку.
Я запалив свічку від лампадки, що ледь жевріла коло ікони і підійшов до вікна.
- Пане Андрію, це я, Славко.
Я потягнув бронзовий засув і трохи прочинив вікно. В обличчя одразу пахнуло холодним нічним вітром. Мілкі краплі дощу торкнулися очей. Вогник свічки затріпотів немов поранений метелик, але втримався і не згас. Внизу, за вікном я побачив бліде кругле мокре обличчя з скрученим праворуч широким носом. Це точно був Славко. Він сьогодні чергував разом зі стражниками у місті.
- Добре. Почекай мене.
В його маленьких очах на мить блимнув вогник свічки, а потім згас - Славко відступив у тінь.
Я пішов збиратись.
- Хто там? - Іванка сиділа у ліжку і перелякано дивилась, як я натягую чоботи і чіпляю зброю до поясу.
- Славко. Славко Олійник. Напевно щось сталося. Мені треба йти.
- О Господи, - Іванка зітхнула, - тепер це буде кожну ніч.
- Спи, люба. Не хвилюйся.
Я швидко одягнувся, засунув за пояс пістоль, вчепив шаблю, накинув на плечі важкий шкіряний плащ, загасив свічку і тихо причинивши за собою двері, вийшов у ніч.
Холодні краплі дощу, схожі на маленькі льодяні голки одразу впились у моє обличчя. Я натягнув відлогу і кинув сердитий погляд на Славка, який чекав мене під навісом на порозі. Славко посміхнувся, кривий передній зуб на мить блимнув у тьмяному світлі ліхтаря наче золота монета у пальцях цигана.
- Йдемо, пане Андрію!
- Що цього разу?
- Син вірменського купця. Зовсім молодий хлопець. Знайшли трохи менше години. Прямо посеред вулиці.
Я зморено зітхнув і притримуючи шаблю за рукоять під плащем, пішов слідом за Славком.
На місці пригоди ми були вже через четверть години. Ми зайшли у вірменську частину міста. Перейшли вулицю і повернули у вузький провулок, що тягнувся кудись донизу у темряву. Вдалині я побачив світло ліхтаря. І майже одразу почув голоси. Так, ніби хтось тихо сміявся.
Якісь дивні тіні тремтіли там, попереду у тьмяному вогнику ліхтаря. А потім я побачив жінку. Вона стояла на колінах і притискала до грудей те, що лежало посеред вулиці, прямо на мокрій блискучій бруківці. Те, що сталось мені тихим сміхом - було плачем.
- Це його мати,- прошепотів Славко.
Поруч з тілом ще стояв невисокий широкоплечий чоловік з густою сивою бородою і ще один з моїх хлопців. Я зупинився і скинув з голови мокру відлогу. Чоловік з сивою бородою підняв на мене очі. Я зрозумів, що цей поважний вірменин у літах - це батько вбитого.
- Чи дозволите мені оглянути тіло вашого сина?
- Що? Яке тіло?- я побачив у заплаканих темних очах чоловіка здивування.
Потім глибока зморшка пролягла між брівми і чоловік одразу постарів на десяток років.
Він схилився і обережно взяв жінку за плечі.
- Анаіт, встань. Хай вони подивляться.
Жінка ніби і не чула слів свого чоловіка, але коли той підійшов до неї і потягнув за руку - все ж піддалася і слухняно встала, відпустивши тіло.
Відійшовши на кілька кроків, вона, не в силах встояти, зі стогонами опустилась прямо у калюжу. Жінка знову почала тихо плакати, закривши обличчя долонями і розгойдуючись вперед назад, ніби лялька.
Старий вірмен - батько вбитого, підняв на мене заплакані очі.
- Знайди мені того, хто це зробив,- тихо проговорив він,- я тобі все віддам. Тільки знайди.
Я не став відповідати і опустився на коліна.
- Світло!
Славко підніс ліхтар ближче.
Вбитому було років двадцять, може трохи більше. Невисокий худорлявий, з чорним як сажа волоссям і маленькими тонкими підстриженими вусами. Очі вбитого були наполовину відкритими і поблискували у світлі ліхтаря мутним неживим блиском. Я обережно провів пальцями по мокрому волоссю і майже одразу відчув на потилиці вм'ятину від удару. Кістка напевно була проламана. Крові майже не було.
Я став оглядати тіло. Мати покійного знову завила, як поранена вовчиця і від цих страшних звуків волосся на моїй голові почало підійматись. Але я намагався робити свою роботу.
- Дивіться, пане Андрію! - прошепотів Славко, коли мої руки відтягнули комір свитки вбитого. Але я вже і сам це побачив. На блідій шиї покійника, з лівого боку, знаходились два однакові порізи - глибокі, з рівними краями, шириною не ширше нігтя вказівного пальця.
Це було схоже на сліди зубів.
Господи, що тут сталося!
Але вголос я нічого не сказав, лише глянув на Славка. Той нахилився до мене і я відчув запах оселедця.
- Його щось вкусило!
- А ну тихо! - прошепотів я у відповідь.
Добре, що мати нещасного у цю мить голосно плакала, і через її стогони ні вона, ні старий вірмен нас не чули.
- Хлопці прочесали вулиці?
- Так. Все згідно з вашими, пане Андрію, настановами.
- Я обернувся, але через світло ліхтаря, окрім темряви більше нічого не бачив. Славко, вловивши мій рух і здогадавшись про мої думки сказав:
- Хлопці після прочісування будуть чекати вас коло казарми.
Саме в цей час по бруківці затарахтіли колеса. До нас наближалась карета з вогнями і вершники.
- Хто це? - спитав Славко розгинаючи спину і вдивляючись у темряву.
- Пан війт. Його карета,- відповів я і сам піднявся на ноги.
Карета зупинилась поруч з нами і два озброєних вершника з обличчями схожими на маски спішились. Вони стояли - високі, широкоплечі, у мокрих чорних плащах і притримували своїх коней. Це була особиста охорона пана Ієронима Кочубея - кам'янецького війта і мого хрещеного батька.
Дверцята карети повільно відчинилися і з неї вибрався невисокий чоловік з сивими довгими вусами і м'ясистим червоним обличчям. Коротко стрижене, також сиве волосся одразу намокло від дощу. Чоловік швидким оком оглянув місце пригоди і ніби не звертаючи на мене уваги, перехрестився і пішов до нещасних батьків. Слідом за паном війтом - а це був саме він, з нетрів карети на світ Божий вискочив маленький худенький вертлявий безбородий чолов'яга, лисий, як коліно, з гострими великими вухами. Я знав і його - пан Лукерцій - секретар і права рука пана війта. Пан Лукерцій не підходив близько до місця пригоди і з сутінків час від часу поблискували його маленькі близько посаджені оченята. Ну справжня ласка.
Я стояв і чекав, поки пан війт підійде до мене. І дійсно, через деякий час він глянув у мій бік з під густих кошлатих брів, а потім, ніби неохоче направився прямо до мене.
- Зловили когось? - низький його голос був схожий на розкати грому.
- Людей на пошуки і прочісування відправив одразу. Якщо когось знайдуть - приведуть до казарм.
- Доповіси мені одразу.
- Слухаюсь, вельмишановний пане!
Раптом пан війт підійшов до мене впритул і я почув запах вина. Він заговорив тихо, що його міг почути лише я.
- Знову? Чи просто пограбування?
- Знову, вельмишановний пане. На шиї...
- Циц мені,- низький голос пана війта перетворився на шипіння. А потім він тихо заговорив.
- Господи, як це невчасно. І так люди у місті перелякані. На вулицях, на площі, на ярмарку тільки і розмов про війну і про те, що татари ось-ось переправлятися через Дністер. А тепер і ці дивні вбивства. Правильно кажуть мудрі люди - біда не приходить одна. Видно і нечиста сила прокинулась, відчуваючи близьку війну і кров.
Пан війт поспіхом перехрестився.
- Знайди мені того, хто це робить. Зрозумів мене? - голос його став немов близький грім.
- Так, вельмишановний пане.
- Даю тобі часу до кінця тижня. Тільки попробуй не виконати наказ.
Пан війт швидко обернувся і пішов у бік карети. Я стояв і дивився йому у слід. Вже поставивши ногу на підніжку він обернувся і вимовив:
- Зранку щоб був у мене. Чекаю доповідь.
- Слухаюсь, вельмишановний пане!
Через півгодини я був коло казарм. Мої хлопці вже чекали на мене. Десяток найкращих козаків дружинників, більшість яких я сам вибрав, коли пан війт призначимо мене старшиною з наказом слідкувати за порядком у місті.
Славко крутився коло мене, наче вуж, але я за дві неділі - з тієї пори, як він прийшов у місто і попросився до мене на службу, вже встиг звикнути до його неспокійної вдачі і не звертав на нього уваги. Хлопець дійсно добряче допомагав мені і справі охорони порядку - йшли приготування до можливої осади і Кам'янець з кожним днем наповнювався прийдешнім людом, немов озеро після дощу водою. Здавалось, помічник мій ніколи не спав і завжди був готовий, як пес на полюванні, нестись стрімголов туди, куди я йому скажу.
- Нічого підозрілого хлопці не знайшли,- говорив мені Славко, поки я наближався до дружинників, які грілись коло вогнища і ховались від дощу під навісом.
- Слава Ісусу Христу! - сказав я, підійшовши до багаття.
- Навіки Слава! - гуртом відповіли мені.
- Доповідайте по черзі.
Доповіді виявились невтішними. Нічого підозрілого на нічних вулицях дружинники не виявили. Лише Микита Карась і Соломій Капуста знайшли у підворітті недалеко від Миколаївської церкви п'яну повію, яка спала прямо у кропиві, обмотавшись старим дірявим плащем.
- П'янюща вдризг,- сказав Капуста, гріючи долоні коло вогню і посміхаючись беззубим ротом.
- Я спробував підняти її на ноги, але швидко кинув ту даремну справу - від неї тхнуло такою тухлятиною, що Господи прости. Уся мокра і слизька, руді патли немов віник. Коротко кажучи, лишили ми її там, де зустріли. А більше нікого і не бачили. Люди вночі по вулиці не ходять. Такий дощ періщить!
- А у вас що? - повернувся ї до інших.
- Нічого, пане Андрію.
- Все тихо.
- Навіть шинки пусті.
Я зітхнув. Але потім підняв очі і подивився на хлопців.
- Нам треба піймати того, хто усе це зробив. Пан війт дав часу до кінця тижня. Тобто у нас п'ять днів.
- Але як ми його піймаємо?! - разом загуділи дружинники.
- Як можна піймати нечисту силу? Хіба тільки одними молитвами!
- Господи, що ж це коїться на білому світі!?
- Ще раз обійдіть усі вулиці. Як щось буде хоч трохи підозріле - одразу до мене. Зрозуміло? Завтра зранку мені потрібно бути у пана війта з доповіддю по цій справі.
Хлопці мовчали, лише зморені очі виблискували у червоному світлі вогнища.
Я подивився на Славка. Наші погляди зустрілися.
- Ми с тобою обійдемо вірменську частину міста. Все. Пішли.
Додому я зміг потрапити лише під ранок. Намок увесь, здається до самих кісток і відчував себе немов карась у річці. Пальці на руках посиніли від вологи і холоду. Не допоміг і келих гарячого вина, який я випив у шинку старого Якова, недалеко від Кравецької башти.
Ми обійшли кожен закуток, кілька разів пройшлися провулком, де було знайдено тіло нещасного Сурена. Хлопець не дійшов сотні кроків до свого дому.
Коли на сході, з боку каньйону почав ледь жевріти ранок, підмалювавши чорні низькі дощові хмари блідою рожевою загравою , я нарешті відпустив Славка у казарми, а сам поплентався додому.
Заспана Іванка - моя дружина зустріла мене і допомогла стягнути з ніг наскрізь мокрі важкі чоботи. Лише чуприна моя була сухою - на голові під шапкою я носив невелику сталеву місюрку - подарунок покійного батька, яка вже не один раз захистила мене. Я скинув усі речі на підлогу - важкий від води плащ, жупан, потім неслухняними пальцями розстебнув кольчугу - також батьків дарунок, і обережно повісив її на гачок в стіні. Потім стягнув і мокру сорочку. Лише зброю обережно витер сухою ганчіркою і склав на полицю - зброя повинна бути завжди чистою і готовою до застосування.
Тим часом Іванка нагріла води і я заліз у балію відмокати і грітись.
Я тихо, із заплющеними очима, розказував дружині про нічні пригоди, про нещасного вірменського юнака, а Іванка лише тихо охала.
Ми повернулися до Кам'янця уже як місяць. Після листа від надійної людини, де було написано про наближення війни, ми поспіхом виїхали з нашого хутора під Орининим і прибули у Кам'янець - до старої і порожньої батькової хати.
У Кам'янці я одразу з'явився до магістрату, на прийом до вельмишановного пана війта і одночасно мого хрещеного батька Ієроніма Кочубея. І вже через дві доби, по офіційному наказу пана війта, я поступив на таємну службу і взяв під своє командування десяток надійних козаків.
Я відповідав за громадський порядок у місті, а також за виявлення і знешкодження шкідливих і небезпечних елементів, які у цей непростий час наводнили Кам'янець.
А часи дійсно були не з простих - по таємним і перевіреним поголоскам, татари зібрали велике військо і наближались через Валахію до Дністра. А там і до Кам'янця було рукою подати. Ймовірною була війна і осада міста.
За цей місяць моєї служби багато чого сталося. Місто поспіхом укріплювалось. Люд з околиць прибував і прибував, надіючись сховатись за високими мурами Кам'янця.
Мої хлопці по черзі патрулювали нічні вулиці, наводили порядок, де це було потрібно. Микита Карась, Соломій Капуста, Стець, Слимак, Микола Татарин, Квач та інші ... мої козаки знали свою справу. А півмісяця тому до мене напросився і Славко Олійник. Мій давній молодший товариш ще по турецьким вилазкам. Кілька років ми разом ходили у походи. А отім він десь пропав. Люди казали, що він потрапив у турецьку неволю і його чи то вбили, чи то продали у рабство до Стамбулу. А деякі говорили, що він на галерах... А виявилось, що мій давній побратим жив собі тихо під Хотином, розводив бджіл на хуторі. Але татарва і його пригнала до Кам'янця. Ось і прийшов він до мене по старій дружбі і попросився на службу. Узяв я його і козак виявився добрим помічником. Допомагав мені в усіх справах. Поселив я його в казармі, з іншими хлопцями.
Ось ми і несли свою службу.
Але днів десять тому знайшли пастухи під скелею коло Смотрича, на самому дні каньйону, кам'янецького юродивого Олексу Шиверлабого. Знайшли вже холодним, з понівеченим тілом. А ще зі слідами зубів на шиї.
І пішла тоді чутка по місту, що за наші гріхи наслав на нас Господь кари, як колись на неправедного фараона наслав кари єгипетські. Казали люди, що прокинувся у глибоких кам'янецьких печерах страшний упир. Що був він закований у ланцюги тисячу років, але тепер ті ланцюги поіржавіли і упир зміг вибратись на світ Божий.
Господи, чого тільки люди не скажуть. Але дійшли ті чутки до магістрату. А потім і до самого пана війта. Ось тоді почалось у мене веселе життя.
Хоч і був пан війт мені хрещеним батьком, але дер з мене три шкури.
- Тут облога зі дня на день, а в тебе упирі на вулицях міста людей зі світу Божого зводять.
Так говорив він мені і очі його світилися недобрим світлом.
А ось тепер і цієї ночі - наступна жертва. І ті самі сліди від зубів на шиї... А ще цей нескінчений дощ. Давно такого не було, щоб дощ йшов без перестану день за днем. Так, ніби хто наврочив наше багатостраждальне Поділля...
- Я знаю, хто те все робить,- сказала Іванка задумливо, коли я, вибравшись з теплої балії, сидів за столом і колупав ложкою яєчню зі шкварками.
- Упир з печер?- спитав я зморено.
- Ні! То монах Авель.
- Господи, який ще монах Авель?
- Такий! Про нього усе місто тільки і базікає. Один ти нічого не знаєш!
- Так. Просвіти мене, чого це я не знаю.
- Я тільки вчора чула у торгових рядах коло ратуші, як жіночки розказували про нього, себто про монаха Авеля. Кажуть жив колись у Кам'янці у Вознесенському монастирі, що на теперішній Вірменській площі, монах. Та одного разу прийшли турки, взяли Кам'янець в осаду і хитрістю змогли заволодіти містом. Тоді багато люду було вбито, ще більше відведено у неволю. Церкви сплюндрували, священників вішали прямо на воротах храмів. Ось прийшли загарбники і в той Вознесенський монастир. Майже усі монахи - від молодих послушників і до древніх старців залишилися вірними Богу до кінця і прийняли смерть від турецьких ятаганів. Але ось цей монах Авель убоявся смерті більше ніж Господа Бога. Монах упав на коліна перед загарбниками і просив у них лишити йому життя. Посміялися турки з тих благань і відповіли монаху так. Вони лишать йому життя, коли той відречеться від своєї віри і прийме магометанство.
І пішов монах Авель проти Бога. І прийняв турецьку віру. І став не монахом Авелем, а Абдулою. Але не так склалося, як гадалося. Господь покарав відступника тієї ж ночі. Йшов він мостом через Смотрич і хтось скинув його з того мосту. Чи то був хтось з одиниць вірних християн, що лишилися живими після турецької навали, чи то злодії, чи ще хтось... А скоріше за все Господь послав Ангела і той звершив праведний суд над віровідступником.
У будь якому випадку полетів вниз колишній монах Авель і розбився до гострих каменів, які виступали над водою. І розверзлись погані нутрощі. І випали на світ Божий кишки усі в черв'яках.
А наступного дня послали турки полонених і ті дістали тіло нещасного і закопали його десь там, під скелями Смотрицького каньйону.
Так от, кажуть люди, що раз на п'ятдесят років вилазить той проклятий Авель зі своєї могили і ходить по ночам вулицями міста - шукає свого кривдника. А як побачить кого - то одразу ж кидається на людину, встромляє свої гострі жовті, немов у ондатри, зуби у шию жертви і п'є кров людську.
Я їв сніданок, мовчки слухав ту історію і вже не знав - сміятись мені чи плакати. Ось так прийду до пана війта на доповідь і розповім йому - не можу, мовляв, спіймати вбивцю, бо то є нечистий дух чи упир - посланець із пекла. Ех, Господи, Господи...
Дружині я нічого не відповів на її історію про монаха Авеля, але перед очима були сліди від зубів на шиї жертви. І ось ці сліди - це був незаперечний факт.
Коли я пішов до магістрату, то думав, що пробуду у пана війта до обіду. Але затримався лише на півгодини. Пан війт, нахмуривши свої сиві кошлаті брови, мовчки вислухав мене, а потім наказав доповідати йому одразу, як буде хоч якийсь результат. Було видно, що турбують його зараз зовсім інші речі, більш важливі. І я не помилився.
- Наближається осада,- тихо сказав він мені, задумливо розглядаючи у вікні струмочки дощової води, що стікали по склу на кам'яне підвіконня.
- Вже скоро татари будуть коло Кам'янця. І дай нам Боже сил вистояти у цьому протистоянні.
Я і так вже здогадувався про близьку осаду, але тепер, коли почув ці слова з вуст самого пана війта, мене немов обкотило льодяною водою. То значить бути війні.
Помовчавши з хвилину він, ніби прокинувшись, повернув голову у мій бік і сказав:
- Але тим більше у місті повинен бути порядок. І я хочу, я вимагаю, щоб хто б не був тим вбивцею - він повинен бути пійманий або знищений. Зрозумів мене?
- Точно так. Зрозумів, вельмишановний пане,- відповів я, ставши струнко.
- Буду питати з тебе. Ну йди. Служи. І з Богом.