Епілог

Через кілька місяців потому

Кам’янець восени інший.

Спокійніший. Глибший. Камінь під ногами теплий навіть у холодні ранки, а повітря таке, що хочеться вдихати повільно — ніби нікуди не поспішаєш. Я стою біля вікна з чашкою кави й дивлюсь, як місто прокидається. Не тікаю від думок. Не ховаюсь у сарказм.

Макар ще спить.

Це досі трохи дивує — бачити його тут, у моїй реальності, не як епізод, а як частину життя. Він не поїхав тоді. Переведення скасували, знайшли інше рішення, а згодом і зовсім — інший формат роботи. Без вертикалей, без ролей, без «ти — я».

Ми навчилися говорити.

І — мовчати разом.

— Ти знову думаєш, — бурчить він сонно, з’являючись на кухні. Волосся розтріпаний.

— Я маю право, — відповідаю я. — Це мій ранковий ритуал. 

— Тоді дай кави, — він обіймає мене ззаду. — Я підтримаю ритуал.

Леді спостерігає з клітки, як завжди, з легким осудом. Але вже без напруги. Вона давно прийняла його. Інколи навіть дозволяє почухати за вухом — що, в її світі, майже любов.

— Вона тебе поважає, — кажу я. 

— Я це відчуваю, — усміхається він. — Це взаємно.

Ми сміємось.

Робота більше не пожирає мене. Відділ працює, люди ростуть, я навчилась не тягнути все на собі. Макар поруч — не як керівник, не як рятівник, а як партнер. Той, хто підставляє плече, а не тисне авторитетом.

— Ти щаслива? — питає він іноді, без підступу, просто так. 

— Так, — відповідаю я. — І не на п’ять хвилин.

Ввечері ми гуляємо містом. Без маршрутів. Без поспіху. Кам’янець світиться м’яко, ніби знає нашу історію і не збирається її зраджувати.

— Знаєш, — кажу я, стискаючи його руку, — як добре, що ти не називаєш мене повним ім’ям. 

— Знаєш, — відповідає він, — як добре, що ти ніколи не стала для мене «просто співробітницею».

Ми зупиняємось на мосту. Вітер трохи холодний, але це не страшно.

Я дивлюсь на нього і розумію:

це не казка.

Не ідеально.

Не без складнощів.

Але справжнє.

І цього — більш ніж достатньо.

Про тих, хто не тікає

Ця історія не про ідеальних людей.

І не про правильні рішення з першого разу.

Вона про тих, хто вміє говорити різко, але відчувати глибоко.

Про тих, хто боїться — і все одно залишається.

Про дорослих, які не грають у героїв, бо знають: справжня сміливість — це чесність.

Лєна не стала м’якшою.

Вона не навчилась мовчати, коли болить.

Вона просто перестала тікати від себе.

Макар не став рятівником.

Не «виправив» і не «перевиховав».

Він просто був поруч — там, де це мало значення.

Цей роман — про межі.

Про ті, які нам нав’язують.

І про ті, які ми боїмось переступити.

Про різницю у віці, статусі, досвіді — і про те, що іноді найважливіше спільне між людьми не вписується ні в одну таблицю.

І якщо після цієї історії хтось дозволить собі:

• сказати правду замість сарказму,

• не тікати, коли страшно,

• обрати не «як правильно», а «як чесно» —

значить, вона була написана недарма.

Бо любов — це не коли легко.

А коли не страшно бути собою.

Кінець.

З Новим роком!!! Щиро ваша Джулія Вор