Розділ 26. Тиша без страху

Тиша перестала лякати не одразу.

Спочатку я весь час чекала, що щось зламається: повідомлення без відповіді, різкий тон, дивна пауза. Я ж звикла жити насторожі — ніби спокій завжди тимчасовий.

Але цього разу тиша була іншою.

Вона пахла кавою зранку.

Шурхотом ковдри.

Сміхом через дурницю.

Макар залишився на вихідні. Без планів, без маршрутів, без «давай швидко, бо час». Просто був поруч. На кухні, де ми сперечались, хто зіпсував яєчню. У вітальні, де він лежав на підлозі й намагався подружитись із Леді на її умовах.

— Вона знову мене ігнорує, — сказав він, не піднімаючи голови. 

— Це знак поваги, — відповіла я. — Вона не ігнорує кого попало.

Він усміхнувся.

Ми не говорили про майбутнє. Не будували планів. І це було дивно добре. Бо вперше я не відчувала, що повинна щось доводити чи контролювати.

Я сиділа на підвіконні, загорнувшись у плед, і дивилась, як Кам’янець повільно прокидається. Макар підійшов, простягнув мені чашку.

— Обережно, гаряча. — Як і я, — хмикнула я.

Він засміявся.

— Ти знаєш, що я все ще різка? — сказала я раптом. — Можу зірватись. Сказати зайве. Вкусити. 

— Я знаю, — відповів він спокійно. — І мені подобається.

Я подивилась на нього з недовірою.

— Серйозно? 

— Серйозно, — кивнув він. — Ти справжня. А з ідеальними мені завжди було нудно.

Я відвернулась до вікна, ховаючи усмішку.

— Не розслабляйся, — сказала я. — Я ще можу тебе здивувати. 

— Я на це і розраховую, — відповів він.

Тиша знову накрила нас. Але тепер вона не тиснула. Вона тримала.

І я вперше подумала:

можливо, спокій — це не відсутність бурі.

А присутність того, з ким її не страшно пережити.