Розділ 25. Леді приймає

Я довго не кликала його до себе.

Не тому, що соромилась. А тому, що моя квартира — це мій тил. Там живе Леді, там я без броні, без ролей і без макіяжу після роботи. Пускати туди Макара означало визнати: це вже не «десь між», це ближче.

Але одного вечора я просто написала:

Лєна:

Заходь. Але одразу попереджаю — тебе оцінюватимуть.

Він відповів майже миттєво.

Макар:

Я готовий. Морально.

Коли він зайшов, квартира була в звичному хаосі: плед на дивані, чашка на столі, книжки не там, де мали б бути. Нічого показового. Справжнє.

— Тут затишно, — сказав він, знімаючи куртку. 

— Це тимчасово, — фиркнула я. — Зараз вийде господиня.

— Я вже боюсь, — хмикнув він.

Я підійшла до клітки й постукала пальцем.

— Леді, у нас гість. Поводься… — я замислилась. — Ну, просто не з’їж його одразу.

Леді вийшла з будиночка повільно. Подивилась. Завмерла. Її маленькі очі були зосереджені, холодні й максимально критичні.

Макар нахилився ближче.

— Вона дивиться на мене з осудом, — сказав він серйозно. 

— Вона так на всіх дивиться, — відповіла я. — Особливо на тих, хто їй не подобається.

— А на тих, хто подобається? 

— Ще гірше.

Він усміхнувся, але не зробив різкого руху. Просто сів навпочіпки, на рівні клітки.

— Привіт, Леді, — сказав він спокійно. — Я не претендую на твою територію.

Я здивувалась.

Леді теж.

Вона підійшла ближче, понюхала повітря, потім — його пальці. Завмерла. Макар не ворухнувся.

— О, — прошепотіла я. — Ти щойно пройшов перший рівень. 

— Я завжди добре ладнав із суворими жінками, — тихо відповів він.

Леді чхнула. Потім розвернулась і спокійно почала гризти щось своє, демонстративно ігноруючи нас.

— Це… добре? — спитав він. 

— Це майже благословення, — кивнула я. — Якби ти їй не сподобався, вона б уже відгризла б палець.

— Радію, що живий, — хмикнув він.

Ми сіли на диван. Близько, але не тісно. Я відчула, як він розслабився — справжній, не зібраний директор, не чоловік із планами, а просто людина у моєму просторі.

— Знаєш, — сказала я, дивлячись, як Леді порається в клітці, — якщо вона когось приймає, то це надовго. 

— Тоді я постараюсь відповідати, — відповів він тихо.

Я подивилась на нього. Без сарказму. Без захисту.

— Не облажайся, — сказала я. 

— Не планую, — усміхнувся він.

Леді знову глянула на нас.

І цього разу — без осуду.

Майже.