Розділ 24. Віка і правда

Я не планувала розповідати одразу.

Серйозно. У мене був чіткий план: ще день-два пожити з цим у голові, перевірити, чи не зникне відчуття, чи не злякаюсь я сама себе, а вже потім… якось акуратно.

Ага.

З Вікою так не працює.

Ми зустрілись після роботи в нашій звичній кав’ярні. Тій самій, де вона знала баристу на ім’я, а я знала, в якій чашці кава здається смачнішою. Кам’янець за вікном був сонний і теплий, ніби нічого важливого не відбувалось.

Віка подивилась на мене уважно. Занадто уважно.

— Не крути ложку, — сказала вона. — Ти так робиш тільки коли або закохалась, або щось накоїла. 

— Я просто п’ю каву, — буркнула я. 

— Ага, — кивнула вона. — Ну давай. Я готова.

Я зітхнула.

— Ми… — почала я і зависла. 

— Поцілувались, — закінчила вона спокійно.

— Що?! 

— Лєно, — вона закотила очі. — У тебе обличчя людини, яка щойно перестала тікати. Я не вчора з тобою познайомилась.

Я хмикнула. Здалась.

— Добре. Так. Поцілувались. 

— Ну нарешті, — сказала Віка, відпиваючи каву. — Я вже втомилась чекати.

— Ти взагалі на чиєму боці? — обурилась я.

— На твоєму, — відповіла вона одразу. — Саме тому я й чекала, а не лізла з порадами кожні п’ять хвилин.

Я опустила очі.

— Мені страшно, — сказала я тихо. — Не як у двадцять. По-дорослому. З наслідками. 

— Бо тепер ти розумієш, що можна втратити, — кивнула вона. — Це нормально.

— Він їде, Вік. 

— Я знаю. 

— І ми все одно… — я замовкла. 

— Живі люди, — закінчила вона за мене. — Які іноді роблять складні речі не тому, що дурні, а тому, що чесні.

Я усміхнулась. Криво.

— Ти зараз звучиш як психолог з інстаграму. 

— Не заважай моменту, — фиркнула вона. — Краще скажи: він поводиться нормально?

Я кивнула.

— Без ігор. Без тиску. Ми навіть правила встановили. 

— О, — оживилась вона. — Які? 

— Без брехні. Без ігор. І без повних імен. 

— Це найкраще правило з усіх, — засміялась Віка. — Абсолютно твоє.

Ми сиділи мовчки кілька секунд.

— Лєно, — сказала вона вже серйозно. — Ти ж знаєш, що він може поїхати, а тобі буде боляче? 

— Знаю. 

— І все одно? 

— І все одно, — відповіла я.

Віка подивилась на мене довго. Потім усміхнулась м’яко.

— Тоді я з тобою. Без «я ж казала». Без моралей. 

— Дякую. 

— Але, — додала вона, — якщо він тебе образить — я перша в черзі його з’їсти. 

— Ставай за мною, — хмикнула я.

Ми засміялись.

І вперше за довгий час я відчула: я не сама.