Розділ 23. Нові правила

Ми не пішли нікуди далеко.

Просто зайшли у маленький сквер неподалік, де лавки холодні навіть улітку, а дерева ростуть так близько, ніби підслуховують. Кам’янець умів створювати простір для розмов — не гучних, не показових, а таких, які або рятують, або добивають.

Ми сіли поруч, але не притулились. Після поцілунку це здавалося важливим — не поспішати.

— Отже, — сказала я, дивлячись на темні вікна навколо. — Ми щойно переступили межу. 

— Одразу кілька, — погодився він.

Я нервово видихнула.

— Я не хочу прокидатись через місяць із відчуттям, що мене красиво обвели навколо пальця. 

— Я теж, — відповів він серйозно. — І не хочу, щоб ти думала, що я зникну, щойно стане складно.

Я повернулась до нього.

— Тоді давай одразу домовлятись. 

— Про правила? 

— Саме так.

Він кивнув. Без іронії.

— Перше, — сказала я. — Без брехні. Навіть «заради спокою». 

— Домовились, — відповів він одразу. — Я скажу навіть те, що мені самому не подобається.

— Друге, — продовжила я. — Без ігор. Ніяких «пропади — з’явись», перевірок і мовчазних покарань. 

— Я не вмію гратися, — хмикнув він. — Тож легко.

Я усміхнулась, але погляд тримала серйозним.

— І третє, — сказала я. — Без повних імен.

Він підняв брову.

— Це найскладніше правило? 

— Найважливіше, — поправила я. — Лєна. Просто Лєна. Коли чую «Леніна» — я одразу хочу втекти або вкусити. 

— Прийнято, — усміхнувся він. — Тоді і я без титулів. Ніяких «директоре», «пан Макар», «ви». 

— Макар, — повторила я. — Просто Макар.

Він подивився на мене так, ніби пробував це ім’я на смак.

— Тобі личить, коли ти так кажеш, — тихо мовив він. 

— Не починай, — попередила я, але вже без різкості.

Ми посиділи мовчки. Це мовчання не тиснуло. Воно було схоже на глибокий вдих після довгого бігу.

— Є ще одне, — сказав він. 

— Слухаю. 

— Якщо в якийсь момент комусь із нас стане надто страшно… — він зробив паузу. — Ми не тікаємо мовчки. Ми говоримо.

Я кивнула.

— Навіть якщо це звучатиме тупо? 

— Особливо тоді.

Я зітхнула, сперлась плечем об спинку лавки.

— Знаєш, — сказала я, — це вперше, коли я не хочу нічого зламати наперед. Зазвичай я хороша в цьому. 

— Я помітив, — усміхнувся він. — Але зараз ти дуже стараєшся не тікати. 

— Бо мені важливо, — відповіла я чесно.

Він простягнув руку. Не різко. Не вимогливо. Я поклала свою в його долоню.

— Отже, — сказав він тихо. — Нові правила.

— Нові, — погодилась я. — І без гарантій.

Він стиснув мої пальці трохи міцніше.

— Але по-справжньому.

І цього разу мені не хотілося сперечатись.