Розділ 21. Не директор і не оператор

Ми домовились зустрітись не одразу.

Не того ж вечора, не на емоціях, не «давай зараз, бо страшно втратити». Це було спільне, мовчазне рішення — дати цій розмові відстоятись, як доброму вину. Або як каві, яка стає кращою, коли не ковтаєш її гарячою.

Повідомлення прийшло наступного дня.

Макар:

Кава. Не офіс. Не про роботу. Ти — я. Сьогодні о 19:00. Якщо хочеш.

Я дивилась на екран довше, ніж треба.

Лєна:

Хочу.

І цього слова було достатньо.

Ми зустрілись у маленькій кав’ярні біля Старого міста. Там, де вузькі вікна, дерев’яні столи й постійно пахне корицею. Кам’янець умів бути таким — тихим, трохи інтимним, ніби спеціально створеним для моментів без глядачів.

Він прийшов без костюма.

Просто джинси, темна куртка, светр. Волосся трохи розтріпане вітром. Без тієї броні, яка робила його «директором». І раптом він виглядав… молодше. Людяніше.

— Привіт, — сказав він. 

— Привіт, — відповіла я.

Ми сіли навпроти. Без напруги. Без захисту.

— Як ти? — спитав він. 

— Жива, — усміхнулась я. 

— А ти? 

— Теж. Це вже успіх.

Ми замовили каву. Я помітила, як він нервує — ледь-ледь, майже непомітно. Це було нове. І чомусь дуже важливе.

— Знаєш, — сказав він, коли офіціант відійшов, — я не хочу сьогодні бути директором. 

— А я не хочу бути оператором, — відповіла я. — І керівницею відділу теж. Хоча шкода — мені це личить.

Він хмикнув.

— Тоді домовимось. 

— Про що? 

— Тут і зараз… — він зробив паузу. — Я просто Макар.

Я подивилась на нього уважно. Не оцінюючи. Не захищаючись.

— Тоді я просто Лєна, — сказала я. — Не Леніна.

Він усміхнувся. Тепло. Майже полегшено.

— Дякую, що уточнила, — сказав він. — Я запам’ятав.

Ми говорили про дурниці. Про місто. Про те, як Кам’янець змінюється залежно від пори року. Про Леді — він слухав із щирим інтересом і навіть засміявся, коли я розповіла, як вона з’їла мій кабель від зарядки.

— У тебе серйозна жінка в домі, — сказав він. 

— Ще й з характером, — відповіла я. — Майже як я.

Час плинув непомітно. Не було дотиків. Не було натяків. Але було щось важливіше — легкість.

— Мені завтра підписувати останні документи, — сказав він між іншим. 

— Я знаю. 

— Але сьогодні… — він подивився на мене. — Сьогодні я тут. І це не втеча.

Я кивнула.

— Я теж тут, — сказала я. — І це не слабкість.

Ми вийшли з кав’ярні разом. Над містом повільно опускались сутінки, і Кам’янець був таким, яким я його любила — справжнім.

Він зупинився на розі.

— Побачимось? — спитав він. 

— Побачимось, — відповіла я без вагань.

Ми не поцілувались.

Не тому, що не хотіли.

А тому, що цього разу нікуди не поспішали.

І це було правильно.