Розділ 20. Розмова без сарказму

Я йшла до нього пішки.

Не тому, що не могла викликати таксі — просто мені треба було пройтись, щоб не розвернутись на півдорозі. Кам’янець був вечірній, трохи вологий, з тим особливим запахом каменю й кави, який з’являється після дощу. Ліхтарі відбивались у бруківці, і місто виглядало надто спокійним для того хаосу, що в мене був усередині.

Ти доросла. Скажи нормально.

Без шпильок. Без броні.

Його тимчасова квартира була недалеко від центру. Я знала адресу — робочі моменти, нічого особистого. І від цього було ще гірше.

Він відкрив не одразу. А коли відкрив — здивувався. Справжньо.

— Лєна?

— Привіт, — сказала я. І голос не зірвався. Уже перемога.

Він мовчки відступив, пропускаючи мене всередину. Квартира була майже порожня. Валіза біля стіни. Куртка на спинці стільця. Ознаки людини, яка вже подумки поїхала.

— Ти ж казала, що… — почав він. 

— Я знаю, — перебила я м’яко. — Я багато чого казала, що було неправдою. Можемо поговорити?

Він кивнув.

Ми сіли навпроти. Без близькості. Без дотиків. Стіл між нами був зайвий, але символічний.

Кілька секунд — тиша. Не напружена. Обережна.

— Я не прийшла сваритись, — сказала я першою. — І не буду жартувати. Якщо я зараз почну — зупини мене. 

— Домовились, — відповів він тихо.

Я вдихнула.

— Коли я дізналась, що ти їдеш раніше… мене накрило. Не ревнощами. Не образою. Страхом. Таким дурним, панічним. Ніби я знову нічого не сказала і знову втратила.

Він дивився уважно. Не перебивав.

— Я весь цей час вдавала, що мені просто зручно тримати дистанцію, — продовжила я. — Що я сильна, незалежна і мені не треба ускладнень. Але правда в тому… — я замовкла, ковтнула. — Я боюсь.

Він повільно кивнув.

— Я теж, — сказав він. — Постійно.

Це було несподівано. І чесно.

— Чого саме? — спитала я. 

— Зламати тобі щось важливе, — відповів він без пафосу. — Або зламатися самому. Я вже був у стосунках, де різниця, влада, робота — все переплелось у таке лайно, що я ледве з нього виліз.

Я опустила очі.

— Тому ти вирішив піти. 

— Так. Бо це єдиний спосіб нічого не зруйнувати.

Я гірко усміхнулась.

— Знаєш, що смішно? — сказала я. — Ти йдеш, щоб не нашкодити. А я залишаюсь і почуваюсь так, ніби мене вже кинули.

Він напружився.

— Я не хотів… 

— Я знаю, — перебила я. — Але факт є факт.

Ми знову замовкли. За вікном хтось сміявся, проїхала машина, місто жило далі — байдуже й уперто.

— Я не прошу обіцянок, — сказала я нарешті. — Не прошу залишатись, якщо ти не хочеш. Я просто… не хочу, щоб між нами залишилось недоговорене.

Він підвівся. Повільно. Обійшов стіл, зупинився поруч, але не торкнувся.

— Тоді скажи, — попросив він.

Я підняла на нього очі.

— Мені не все одно. Мені давно не все одно. І я втомилась робити вигляд, що це не так.

Він видихнув. Наче тримав це в собі місяцями.

— Тоді чому, — тихо спитав він, — ми весь цей час ховаємось?

Я всміхнулась крізь нерви.

— Бо ми обоє розумні і обоє боягузи, — сказала я. — Гарне поєднання, правда?

Він теж усміхнувся. Вперше за вечір — по-справжньому.

— Тоді чому ми, бляха, не разом? — сказав він майже пошепки.

Я не відповіла одразу. Зробила крок ближче. Тепер між нами не було нічого зайвого.

— Можливо, — сказала я, — бо якщо ми зробимо цей крок, назад уже не вийде.

Він нахилився трохи, але зупинився.

— А ти хочеш назад?

Я подивилась йому просто в очі.

— Ні.

І цього разу я не сховалась за сарказмом.