Розділ 19. Коли мовчати вже неможливо

Я думала, що вже пережила це.

Що після розмови в переговорці всередині залишилась тільки глуха, контрольована пустка. Така, з якою можна ходити на роботу, відповідати клієнтам і жартувати на автоматі.

Хрін там.

Я дізналась деталі випадково. Як і все найгірше в житті.

— Ти ж знаєш, що його вже знімають з об’єктів? — кинула бухгалтерка на кухні, розмішуючи цукор. — Передача справ, доступи, підписи…

Ложечка дзенькнула об чашку.

Я завмерла.

— Знімають? — перепитала я занадто спокійно. — В сенсі?

Вона знизала плечима.

— Ну він же їде. Кажуть, остаточно. Навіть швидше, ніж планували.

Остаточно.

Оце слово вдарило сильніше, ніж «переводиться».

Я повернулась на своє місце, сіла й уткнулась у монітор. Літери пливли. В голові гуділо, як перед грозою над Смотричем.

— Спокійно, — сказала я собі. — Ти ж хотіла дистанції. От вона.

Руки тремтіли. Я стиснула їх у кулаки під столом.

Злість накрила різко. На нього — за те, що вирішив усе сам. На себе — за те, що дозволила цьому зайти так далеко. На весь цей чортів офіс, Кам’янець, життя, яке завжди вміло бити точно в слабке місце.

Віка підійшла мовчки. Подивилась. Все зрозуміла.

— Ти зараз виглядаєш так, ніби або когось вб’єш, або поцілуєш, — сказала вона. — І обидва варіанти небезпечні. — Він їде, — видихнула я. — По-справжньому.

Віка сіла на край столу.

— А ти що? — А я… — я замовкла. — Я нічого не роблю. Як завжди.

Слова прозвучали огидно.

— І це тебе влаштовує? — спитала вона тихо.

Я подивилась на екран. На своє відображення в чорному склі. На жінку, яка ховалась за сарказмом і роботою, бо боялась сказати «мені не байдуже».

— Ні, — сказала я. — Не влаштовує.

Рішення прийшло не красиво.

Без пафосу.

Просто різко — як холодна вода.

— Я не можу так, — сказала я. — Я не хочу, щоб він поїхав, думаючи, що я… нічого не відчувала.

Віка усміхнулась. Широко. Полегшено.

— Нарешті, чорт забирай.

— Це не значить, що я бігтиму за ним з квітами, — додала я. — Але мовчати більше не буду. 

— І правильно, — кивнула вона. — Бо мовчання — це теж вибір. І він у тебе був вже достатньо довго.

Я встала. Серце билося десь у горлі. В голові була каша, але одне я знала точно.

Якщо я нічого не зроблю — я пожалкую.

Не сьогодні. Не завтра.

А потім — усе життя.

Я зібралася і пішла.

— Ну ж бо, — прошепотіла я. — Не будь боягузкою.

Цього разу я не втечу.