Розділ 18. Його рішення

Я дізналась не від нього.

Як завжди — через повітря. Через зміну тону. Через те, як люди перестають дивитись в очі й починають говорити трохи тихіше, ніж треба.

— Лєно… — Віка зависла біля мого столу, крутячи в руках паперовий стаканчик. — Ти в курсі?

— Якщо це знову про графік або клієнта, який «все знає краще», то ні, — відповіла я, не піднімаючи очей. — І мені байдуже.

Вона не пожартувала.

От тоді я і насторожилась.

— Макар подав заяву, — сказала вона нарешті. — На переведення. В інший регіон.

Світ не зупинився.

Просто всередині щось клацнуло. Як вимикач.

— Ага, — видихнула я. — Ну… логічно.

— Ти в порядку?

— Абсолютно, — збрехала я машинально. — Він же дорослий хлопчик. Рішення приймати вміє.

Віка подивилась так, ніби хотіла вдарити мене стаканчиком.

— Ти іноді така дура, — сказала вона тихо. — Навіть талановита.

Я не відповіла.

За годину він сам зайшов у відділ. Без пафосу. Без оголошень. Просто підійшов до мого столу, коли поруч нікого не було.

— Можемо поговорити?

Я кивнула.

Ми вийшли в переговорку. Скляні стіни, прозорі до бісу. Все видно, все чути — і водночас ніби в акваріумі.

Він виглядав… спокійно. Занадто.

— Це правда? — запитала я прямо. — Ти йдеш?

— Переводжусь, — уточнив він. — Так.

Я схрестила руки.

— І що, навіть не попередиш? 

— Я прийшов сказати, — відповів він. — Саме тобі.

Мені стало зле від того, як це прозвучало.

— Це не через тебе, — сказав він одразу. — Щоб ти не почала…

Я усміхнулась. Криво.

— Завжди кажуть, що не через, — перебила я. — Прямо як «це не те, що ти подумала».

Він зітхнув. Повільно. Важко.

— Лєно, я не тікаю. 

— Ні? — я підняла брову. — А виглядає дуже схоже.

— Я забираю себе з ситуації, де я не маю права хотіти, — сказав він рівно. — І де ти змушена захищатись замість просто бути.

Це влучило.

Не різко — глибоко.

— Ти нічого мені не винен, — сказала я жорсткіше, ніж хотіла. — Це твій вибір. 

— Саме так, — кивнув він. — Мій.

Ми мовчали. Скло між нами відбивало два силуети, які стояли надто близько і водночас вже по різні боки.

— Коли? — спитала я. — Через два тижні.

Два тижні.

Чортів відлік.

— Тоді… удачі, — сказала я. — Нове місто, нові люди. Без проблемних співробітниць.

Він усміхнувся сумно.

— Ти ніколи не була проблемою.

 — Брешеш, — сказала я. — Просто гарно.

Він зробив крок назад. Я — ні.

— Бережи себе, Лєно.

— Ти теж, директоре.

Він пішов.

А я залишилась у скляній кімнаті, де раптом стало надто багато простору й надто мало повітря.

Найгірше було не те, що він їде.

Найгірше — що це рішення було… правильним.

І я ненавиділа його за це майже так само сильно, як і себе.