Кам'янець між нами

Розділ 17. Самотність

Тиша вдома була не затишною.

Вона була показовою. Образливою.

Я зачинила двері, скинула кросівки — один полетів під тумбочку, другий лишився посеред коридору, ніби йому теж було байдуже, куди далі. Світло не вмикала. Кам’янець за вікном світився сам — ліхтарі, жовті плями на стінах, темні вікна старого будинку навпроти.

Леді сиділа на підвіконні.

Моя дрібна, хвостата совість.

Вона повернула голову, повільно, з осудом. Як завжди, коли я приходила розбита.

— Не починай, — сказала я їй, кидаючи сумку на стілець.

Леді клацнула зубами по ґратці клітки. Показово. Звук різонув тишу.

Я дістала телефон.

Порожньо.

Ні «як ти».

Ні «перебільшили».

Ні навіть сухого робочого повідомлення.

Я знала, що так буде.

Я ж сама виставила бетонну стіну, ще й табличку повісила: не підходь.

— Ну що, — сказала я крисі, сідаючи на диван і знімаючи худі. — Догралася.

Леді схилила голову набік. Вона завжди так робила, коли я говорила очевидні дурниці.

— Не дивись так, — буркнула я. — Я доросла. Раціональна. Все правильно зробила.

Телефон мовчав.

Чортів, ідеально мовчав.

Я пішла на кухню, налила води, так і не випила. Притулилась чолом до холодного скла вікна. Десь унизу хтось сміявся, десь грюкали двері, десь жила пара, якій зараз було не так порожньо.

— Він просто поважає межі, — сказала я вголос. — Це ж добре.

Леді фиркнула. Справжній, образливий звук.

— Та йди ти, — озвалась я. — Ти взагалі живеш у клітці й не розумієш складних людських рішень.

Вона знову клацнула зубами.

Засуджуюче.

Я повернулась у кімнату, сіла на ліжко й нарешті дозволила собі не бути сильною. Без істерики. Без сліз. Просто порожньо.

Найгірше було не те, що він не написав.

Найгірше — що я чекала.

Кожну хвилину.

Кожну вібрацію, яка виявлялась повідомленням від банку чи рекламою.

— Це тимчасово, — прошепотіла я. — Просто… пауза.

Але тиша не виглядала паузою.