Розділ 16. Віка — чесне дзеркало

Віка прийшла без попередження.

Як завжди, коли я найбільше цього не хотіла — і найбільше потребувала.

Квартира була напівтемна, Кам’янець за вікном дихав вогкістю й тишею. Я сиділа на підлозі з чашкою холодного чаю й дивилась у стіну, ніби там могла з’явитись відповідь.

— Ти виглядаєш, як людина, яка або щойно когось послала, або щойно усвідомила, що це була помилка, — сказала Віка, скидаючи куртку.

— Я не посилала, — буркнула я. — Я просто… розставила межі. 

— Ага, — кивнула вона й сіла навпроти. — З ноги.

Я фиркнула.

— Ти не була там. 

— Але я бачу тебе зараз, — спокійно відповіла вона. — А це гірше.

Я мовчала. Віка дала мені хвилину — вона завжди знала, коли тиснути, а коли чекати.

— Ти його відштовхнула, — нарешті сказала вона.

— Я захистилась, — різко відповіла я. — Бо інакше все пішло б не туди. 

— Ні, — вона нахилилась ближче. — Ти злякалась, чорт забирай.

Я підняла на неї очі.

— Не смій.

 — Смiю, — твердо. — Бо ти завжди так робиш. Коли тобі стає важливо — ти включаєш режим «я сама» і всіх ріжеш по живому.

— Він мій керівник, — кинула я. — Старший. З купою багажу. Це не романтична комедія.

— І що? — Віка знизала плечима. — Це життя. Там завжди хтось старший, хтось із багажем і хтось, кому страшно.

Я стиснула чашку.

— Ти не розумієш, — прошепотіла я. — Якщо я дозволю… якщо я впущу його ближче — я втрачусь. 

— Ні, — сказала вона м’яко. — Ти втратиш контроль. А це різні речі.

Це влучило.

— Ти не хочеш болю, — продовжила Віка. — Але болю не уникнути. Питання лише — ти будеш жити, чи ховатись.

— А якщо він зламає? — запитала я тихо. 

— А якщо ні? — відповіла вона. — А якщо він виявиться тим, хто підставляє плече, а не ніж?

Я гірко всміхнулась.

— Ти зараз як психолог з інстаграму. 

— Можливо, — хмикнула Віка. — Але я твій психолог без фільтрів.

Вона встала, підійшла до вікна.

— Ти не зобов’язана бігти до нього, — сказала вже спиною. — Але не бреши собі. Ти не холодна. Ти налякана.

Я залишилась сидіти на підлозі, слухаючи, як десь далеко дзенькають трамваї і місто живе своїм життям.

Віка була права.

І це дратувало більше за все.

Бо чесне дзеркало не прикрашає.

Воно показує саме те, від чого хочеться відвернутись.