Розділ 15. Слова, які болять

Це сталося пізно.

Не в моменті, не одразу після конфлікту — а тоді, коли втома стирає фільтри, а слова виходять без дозволу.

Я сиділа в порожньому офісі й дивилась у монітор, не бачачи тексту. Букви пливли, думки крутилися по колу: не можна, не варто, зупинись. Кава давно охолола, як і я.

Двері відчинились без стуку.

— Ти знову тут, — сказав Макар.

Я не обернулась.

— Ти ж сам сказав — рішення прийняте. Чого ще? 

— Бо ти пішла так, ніби я тебе зрадив, — різко.

Оце вже зачепило.

Я повернулась повільно.

— А ти не думав, що так і є?

— Не перекручуй.

— Я не перекручую, — голос у мене був рівний, занадто рівний. — Я просто втомилась бути тією, хто розгрібає твої «стратегічні ходи».

Він підійшов ближче.

— Ти думаєш, я тут через тебе? — кинув він.

Мов ляпас.

— А хіба ні? — відповіла я, вже не стримуючись. — Ти постійно лізеш у мій відділ, у мої рішення, у мою голову. Думаєш, я не бачу?

Його щелепа стиснулась.

— А ти думаєш, ти мені просто співробітниця?! — вибухнув він.

Повітря між нами обірвалось.

Тиша впала миттєво. Глуха. Важка. Та, в якій серце б’ється занадто голосно.

Я відчула, як щось всередині мене тріснуло.

— Тоді скажи це вголос, — тихо сказала я. — Скажи, хто я для тебе.

Він відкрив рота — і закрив.

Вперше я побачила, що він не знає, що сказати.

— Ось бачиш, — усміхнулась я криво. — Ти не маєш відповіді.

— Лєно…

— Ні, — перебила я. — Досить. Ти не можеш мати все. І контроль, і дистанцію, і мене між рядків.

Він зробив крок назад, ніби я його штовхнула.

— Ти не розумієш, — сказав він тихіше.

— Ні, Макаре, — відповіла я. — Це ти не розумієш. Я тут не через тебе. І не для тебе. Я тут — через себе.

Він мовчав.

Я теж.

Занадто багато було сказано.

І нічого вже не можна було забрати назад.

Я взяла сумку, пройшла повз нього, не торкнувшись.

Вийшла з офісу й лише на сходах дозволила собі видихнути.

Ці слова боліли не тому, що були злі.

А тому, що були правдиві.