Розділ 14. Робочий конфлікт

Це мало вибухнути.

Після всіх недомовок, після напруги, після його минулого, яке раптом стало занадто близьким — інакше просто не могло бути.

Планерка була жорстка з самого початку. Не та, де хтось нудьгує й крадькома гортає телефон, а та, де повітря густе, як перед грозою. Кам’янець за вікнами офісу був сірий, притиснутий хмарами, і мені здавалося, що місто ідеально віддзеркалює мій настрій.

— Ми скорочуємо вечірні зміни, — сказав Макар рівно. — І частину навантаження перекидаємо на денні.

Я підняла голову різко.

— Ні.

У кімнаті стало тихіше, ніж було. Хтось перестав клацати ручкою. Хтось кашлянув.

— Це не прохання, — сказав він. — Це рішення.

— Це погане рішення, — відрізала я. — Люди і так на межі. Ти просто їх доб’єш.

Він подивився на мене довго. Не роздратовано — зважуючи.

— Я дивлюсь на цифри, Лєно.

— А я дивлюсь на людей, — кинула я. — І вони не цифри.

— Ти зараз говориш як керівниця відділу, — сказав він.

— Ні, — перебила я. — Я зараз говорю як людина, яка бачить, що вони зламаються.

Він зітхнув і схрестив руки.

— А ти — як людина, яка не бачить всієї картини.

— Та пішов ти зі своєю картиною, — вирвалось у мене.

У когось тихо вирвалось «блін».

Я відчула, як Віка десь збоку напружилась, але не зупинилась.

— Ти не маєш права так зі мною говорити, — холодно сказав Макар.

— А ти не маєш права вирішувати за всіх, не спустившись хоч раз у зміну, — відповіла я. 

— Я бачу відповідальність, — жорстко сказав він. — І я її беру.

— А я беру наслідки, — відповіла я. — Бо це мій відділ.

Ми дивились одне на одного.

Не як двоє, між якими щось є.

Як двоє, які стоять по різні боки барикад.

— Я рішення не зміню, — сказав він.

— Тоді не чекай, що я його красиво продам, — кинула я. — Я не брехатиму своїм людям.

Тиша була така, що різала слух.

— Добре, — сказав він нарешті. — Ми ще повернемось до цього.

— Обов’язково, — відповіла я. — Бо я не відступлю.

Після планерки я вийшла, грюкнувши дверима сильніше, ніж хотіла. Серце калатало, руки тремтіли — не від страху. Від злості. І від того, що мені було не байдуже.

— Лєно, — наздогнав він мене в коридорі.

Я зупинилась, але не повернулась.

— Це не особисте, — сказав він.

— Для тебе, — відповіла я. — Для мене — завжди.

Я пішла, не дочекавшись відповіді.

І вже на сходах зрозуміла: ми щойно переступили ще одну межу.

Тепер це була не просто напруга між двома людьми.

Це була війна характерів.

І я не збиралась програвати.