Розділ 13. Його минуле

Я не хотіла знати.

Чесно. Це була не та інформація, яку я шукала або на яку підписувалась. Але, як завжди, правда знаходить тебе сама — особливо коли ти робиш вигляд, що тобі байдуже.

— Ти в курсі, що в нього була жінка з компанії? — кинула хтось між іншим у курилці.

Я не курила. Я просто стояла поруч. Фатальна помилка.

— У Києві, — додала інша. — Давня історія. Погано закінчилась.

Я не перепитала.

Не подивилась.

Не подала виду.

Але всередині щось різко смикнулось, як нерв.

Цілий день я була ще холодніша, ніж зазвичай. Клієнти — по скрипту. Колеги — по мінімуму. Макар — окрема категорія подразника, яку я старанно ігнорувала.

Але він не з тих, хто не помічає.

— Ти уникаєш мене, — сказав він увечері. Не питанням. Фактом.

Ми знову були майже наодинці. Майже — бо офіс ще дихав залишками робочого дня, але вже без свідків.

— Можливо, — відповіла я. — А що?

— Це через мене?

— Це через тебе колишнього, — випалила я, перш ніж встигла зупинитись.

Він завмер.

— Хтось багато говорить, — сказав він спокійно. Надто спокійно.

— Значить, є про що, — кинула я. — Колишня. З роботи. Поганий фінал. Класика жанру, Макаре.

Він потер перенісся, ніби збирав думки по шматках.

— Це було давно.

— У таких історіях «давно» нічого не означає, — різко сказала я. — Особливо коли знову ті самі декорації.

— Ти ревнуєш? — спитав він прямо.

Я гірко всміхнулась.

— Я злюсь. І сумніваюсь. І так, можливо, ревную. Хоча не маю на це жодного чортового права.

Він подивився на мене уважно. Не захищаючись. Не тиснучи.

— Вона була іншою, — сказав він.

— Всі так кажуть, — відповіла я.

— Вона не витримала, — продовжив він. — Ні тиску, ні мене. Ні того, як я працюю, як живу.

— І чим усе закінчилось?

— Болем, — коротко сказав він. — Для обох.

Між нами повисло важке мовчання.

— Ти боїшся повторити? — спитала я тихіше.

Він не відповів одразу. І це була відповідь.

— Я боюся втягнути тебе в це лайно, — нарешті сказав він. — Бо ти не слабка. Але навіть сильних ламає.

Мене це вдарило. Не слова — тон. Те, що в ньому було. Не виправдання. Турбота. Кривувата, незручна, але справжня.

— А я боюсь, — сказала я, — що ти вже все вирішив за нас обох.

Він зробив крок ближче. Не торкнувся.

— Я нічого не вирішую, Лєно. Я намагаюсь не зруйнувати ще одну людину.

Я видихнула.

Злість не зникла. Ревнощі — теж. Але до них домішалось дещо гірше.

Розуміння.

І воно було небезпечніше за будь-які плітки.