Розділ 12. Лєна тікає

Я вибрала найпростіший і найгірший варіант — втечу.

Не фізичну. Ні. Я була на роботі вчасно, відповідала на листи, проводила планерки, контролювала зміну. Але всередині я закрилась, як двері з доводчиком: тихо, різко і без шансу повернутись.

Ігнор — штука тонка.

Я не відверталась демонстративно. Не кидала гострих фраз. Просто стала холодною.

Сухі відповіді. Короткі «так / ні». Жодних шпильок. Жодного сарказму.

Робота — по регламенту.

Я — керуюча відділу. Він — директор.

Крапка.

— Лєно, — кинув хтось із колег, — ти сьогодні як із льодом у венах.

— Економлю емоції, — відповіла я і не збрехала.

Макар це помітив не одразу.

Спочатку думав, що я просто зайнята. Потім — що злюсь. А вже ближче до обіду я відчула його погляд. Не зацікавлений. Насторожений.

Він зупинив мене в коридорі. Не торкнувся — і за це я була йому вдячна.

— Ти що, образилась? — спитав прямо.

Я повільно вдихнула. Повільно видихнула.

Подивилась на нього так, як дивляться на людину, з якою не планують довгих розмов.

— Ні, — сказала рівно. — Я просто згадала, хто ти, а хто я.

Його брови ледь зійшлися.

— Поясни.

— Не бачу сенсу, — відповіла я. — Це нічого не змінить.

— Лєно, — в голосі з’явилась твердість, — ми дорослі люди.

— Саме тому, — перебила я, — я вирішила не вдавати, що ми нею не є.

Між нами знову повисла тиша. Але тепер інша.

Не напружена. Холодна.

— Я нічого не порушував, — сказав він тихіше.

— Але міг, — відповіла я. — І я теж. Ось у чому проблема.

Я пройшла повз нього, не чекаючи відповіді. Серце билося гучно, але обличчя залишалось спокійним. Я вміла так. Мене цьому навчив досвід, не найприємніший.

Того дня я працювала без перерв.

Не пішла на каву. Не вийшла на балкон. Навіть Віці відповіла коротко: «Все норм. Зайнята».

Увечері, вже вдома, я сиділа на підлозі біля клітки Леді й дивилась, як вона гризе щось абсолютно заборонене.

— Не можна, — сказала я їй. — Бо потім буде боляче.

Вона подивилась на мене своїми чорними очима й продовжила.

Я усміхнулась криво.

Втеча — не перемога.

Це просто пауза перед тим, як доведеться або зламатися, або повернутись.

І я ще не знала, що з цього буде гірше.