Розділ 11. Дотик, який затримався

Після тієї кави ми почали робити вигляд, що нічого не було.

Ні пауз. Ні поглядів. Ні того дивного спокою, який з’являється тільки тоді, коли ти вже переступив межу — але ще не визнав цього.

Робота знову стала фоном.

Наради. Дзвінки. Таблиці. Голоси клієнтів, які сипались у вуха, як пісок. Я вдавала, що все під контролем. Що я — та сама Лєна: різка, зібрана, на відстані.

Майже виходило.

Ми зіткнулися біля принтера. Буквально. Я різко звернула за ріг коридору з папкою в руках — і врізалась у нього плечем.

— Блін… — видихнула я.

Папери посипались на підлогу. Він нахилився одночасно зі мною. Наші руки перетнулись. Його пальці ковзнули по моїй шкірі — випадково, коротко… і затримались на секунду довше, ніж треба.

Не по-робочому.

Не нейтрально.

Мене наче струмом вдарило.

Я різко відсмикнула руку й відступила на крок.

— Чорт… — вирвалось у мене.

Він завмер. Підняв погляд. Без посмішки. Без гри.

— Я не хотів, — сказав він одразу. Тихо. Чітко.

— Я знаю, — відповіла я, стискаючи пальці, ніби могла стерти відчуття.

Зробила паузу.

— В цьому й проблема.

Ми мовчали. Коридор був порожній, але відчуття таке, ніби за нами спостерігає весь офіс. Кожна камера. Кожна стіна.

— Лєно… — почав він.

— Не зараз, — перебила я різко. — Просто… не зараз.

Я зібрала папери швидше, ніж треба, притисла їх до грудей і пішла. Не озираючись. Бо знала: якщо озирнусь — не витримаю. Скажу щось зайве. Зроблю ще одну дурницю.

У себе на місці я довго сиділа, дивлячись у порожній екран. Серце билося швидше, ніж мало б. Долоня пам’ятала його тепло — тупо, фізично, без логіки.

— Заспокойся, — прошепотіла я собі. — Це просто дотик. Просто рефлекс.

Але Леді вдома того вечора була неспокійна. Бігала кліткою, нюхала повітря, ніби щось відчула.

— Навіть не думай, — сказала я їй, скидаючи куртку. — Це нічого не означає.

Та проблема була в іншому.

Я знала:

якщо один ненавмисний дотик здатен так вибити мене з колії —

далі буде тільки складніше.