Розділ 10. Позаробоча зустріч

Це не мало статися.

Не за логікою. Не після тієї розмови на балконі. Не після всіх «не можна» і «давай не будемо».

Але Кам’янець — місто підступне. Тут легко випадково звернути не туди.

Я вийшла з роботи пізно. Знову. Голова гуділа, в плечах сиділа втома, а всередині — той дивний стан, коли хочеться або тиші, або когось прибити. Кава була необхідністю, не бажанням.

Я зайшла в маленьку кав’ярню біля площі. Ту саму, де бариста завжди дивиться так, ніби знає всі твої секрети, але мовчить. Узявши стаканчик, я вже розвернулась до виходу — і вперлась поглядом у знайому постать.

Ну звісно.

— Ти мене переслідуєш? — вирвалось у мене раніше, ніж я встигла подумати.

Макар усміхнувся. Без подиву. Ніби теж очікував.

— Якщо так, то дуже невдало, — сказав він. — Я просто хотів кави.

— Кам’янець маленький, — зітхнула я. — Але не настільки ж.

Ми стояли одне навпроти одного, тримаючи каву, як якийсь абсурдний символ нормальності. Без офісу. Без ролей. Без табличок «директор» і «керівниця відділу».

— Сядемо? — спитав він після паузи. — На п’ять хвилин.

Я мала сказати «ні».

Я знала, що маю сказати «ні».

— П’ять, — сказала я. — Не більше.

Ми сіли біля вікна. Надворі повільно проходили люди, хтось сміявся, хтось поспішав. Місто жило, не знаючи, що ми тут робимо щось потенційно дуже дурне.

— Це не схоже на побачення, — сказала я одразу.

— Я й не називав це побаченням, — спокійно відповів він.

— Добре. Бо я б втекла.

— Я б здогадався.

Ми пили каву. Говорили про дурниці. Про те, як важко знайти нормальну їжу після десятої. Про туристів, які губляться у двориках. Про те, що Кам’янець гарний, але іноді тисне.

Було… легко.

І це лякало.

Я глянула на годинник.

— Мені вже час.

— Знаю, — сказав він. — Мені теж.

Але ми не встали.

— Ми робимо дурницю, — сказала я тихо, дивлячись у каву.

— Ще ні, — відповів він так само тихо. — Але йдемо туди.

Я підняла на нього погляд.

Без виклику. Без сарказму. Просто чесно.

— Це закінчиться погано.

— Більшість важливих речей так і закінчується, — знизав він плечима.

Ми знову замовили каву.

Другу. Абсолютно зайву.

Ніяких доторків. Ніяких натяків.

Просто двоє людей, які не хочуть йти кожен у свій бік.

І я впіймала себе на думці, що вперше за довгий час не думаю про наслідки.

Тільки про те, що мені спокійно.

А це було небезпечніше за будь-які поцілунки.