Розділ 9. Різниця у віці

Це сталося не заплановано.

Не як у фільмах — без пафосу, без правильного світла і музики, яка підказує, що зараз буде «важлива сцена». Просто вечір. Просто Кам’янець. Просто робочий день, який затягнувся довше, ніж мав би, бо завжди є «ще одне питання» і «давай швидко доробимо».

В офісі було тихо. Така тиша, яка не заспокоює, а тисне.

Кондиціонер гудів, наче хтось десь далеко бурчав собі під ніс. Унизу клацнули двері — охоронець робив обхід. Я чула власний подих і ловила себе на думці, що він надто гучний.

Я складала речі, машинально, без думок, коли почула його.

— Ти завжди так затримуєшся?

Я не здригнулась. Хоч мала б.

Мабуть, я вже звикла до того, що він з’являється несподівано.

— Коли відділ тримається на скотчі й каві — так, — відповіла я, закидаючи сумку на плече. — А що?

Макар стояв у дверях. Без піджака, з закоченими рукавами сорочки. Волосся трохи розкуйовджене, як у людини, яка не встигла подумати про дзеркало. Втомлений, але зібраний.

Йому йшла ця втома.

Мене це дратувало.

— Хотів поговорити, — сказав він.

Оце «поговорити» одразу напружило.

Я сперлась стегном на край столу, схрестила руки — інстинктивна оборона.

— Про роботу?

— Частково.

Ох, прекрасно. Просто зашибісь.

Ми вийшли на балкон для курців. Я не курила, але тут було легше дихати. Повітря різкіше, холодніше, без офісного пилу й напруження. Унизу Кам’янець світився жовтими плямами ліхтарів, бруківка блищала після вечірньої вологи. Місто виглядало спокійним, байдужим до наших внутрішніх драм.

Він мовчав. Довше, ніж треба.

Я не витримала.

— Якщо це про дисципліну, KPI чи ще якусь робочу хрінь — давай одразу. Я реально втомлена.

— Це не про роботу, — сказав він тихо.

І от тут стало по-справжньому некомфортно.

Не різко — повільно. Як холод, що підповзає під куртку.

— Тобі двадцять шість, — раптом сказав він.

Я різко повернулась.

— Дякую, капітан очевидність. Я в курсі.

— Я серйозно, Лєно.

— Я теж. Продовжуй.

Він дивився не зверху вниз, не як директор і не як той, хто «старший і мудріший». Просто прямо. Рівно. Це чіпляло більше, ніж будь-який наказ.

— І тебе це не напружує? — спитав він.

Я стиснула зуби.

Чесність вирвалась раніше, ніж я встигла її відфільтрувати.

— Напружує.

Зробила паузу.

— Але не мій вік. Напружує, що ти про це думаєш.

Між нами впала тиша. Важка. Густа.

Така, в якій чути, як місто дихає і як десь далеко проїжджає машина.

— Я не хочу виглядати мудаком, — сказав він нарешті.

— Запізно, — хмикнула я, але без злості. Швидше — на автоматі.

— Мені тридцять чотири. Я твій керівник. І я не маю права…

— Думати? — перебила я. — Дивитися? Чи просто бути живою людиною?

Він стиснув щелепу. Я бачила, як напруга проходить по ньому хвилею — від плечей до пальців.

— Саме це і проблема, — сказав він. — Ти не поводишся як підлегла.

— Бо я не килимок, — різко відповіла я. — І якщо ти шукаєш тиху, зручну — це точно не до мене.

— Я знаю, — сказав він. — І саме це…

Він замовк.

Не договорив — і це було гірше за будь-які слова.

Я відвернулась до міста. Ліхтарі Кам’янця тремтіли, ніби теж не знали, на чиєму вони боці.

— Нічого не буде, — сказала я тихо. — Навіть якщо ти собі там щось надумав.

— А якщо ні? — спитав він.

— Тим більше, — відповіла я. — Бо це все — дурня. Різниця у віці. Посади. Контексти. Суцільна мінна зона.

— Ти завжди така чесна?

— Тільки коли вже пізно брехати.

Ми стояли поруч, але не торкались.

Між нами було пів метра — і ціла купа «не можна», «не варто» і «а що, як».

— Я не хочу, щоб ти відчувала тиск, — сказав він.

— Ти вже тиснеш, — відповіла я. — Просто не словами.

Він усміхнувся криво. Без радості.

— Ти складна.

— Ти старший, — кинула я. — Бачиш? Ми квити.

Тиша знову накрила нас.

Не комфортна. Не затишна. Жива. Така, від якої не втечеш.

Я знала одне:

ця розмова нічого не закрила.

Вона лише прочинила двері, які мали б залишитись зачиненими.

І це лякало значно більше, ніж будь-яка різниця у віці.