Розділ 8. Віка ставить запитання

Ми сиділи в маленькій кав’ярні недалеко від Ратуші — тій самій, де вічно пахне корицею, перегрітою кавомашиною і чужими розмовами. Кам’янець за вікном повільно темнів, ліхтарі підсвічували бруківку так, ніби місто спеціально прикидалося романтичним.

Мене це бісило.

— Ти виглядаєш так, ніби хочеш когось вкусити, — сказала Віка, розмішуючи цукор. — І я навіть здогадуюсь кого.

— Не починай, — буркнула я й відпила каву. Гаряча. Гірка. Якраз під настрій.

Віка подивилась на мене довше, ніж зазвичай. Не оцінюючи — читаючи. Вона так уміла. І я це ненавиділа.

— Слухай, — нарешті сказала вона, — ти ж не втюрилась?

Я аж поперхнулась.

— Я? — фиркнула. — Ти серйозно? Ні.

Зробила паузу.

— Я просто… зла. Постійно. Через нього.

Вона не відповіла одразу. Просто дивилась. Навіть брову не підняла.

Оце було найгірше.

— Що? — не витримала я. — Не мовчи так, це бісить.

— Та я слухаю, — спокійно сказала вона. — Продовжуй.

— Він мене дратує, — почала я, розмахуючи ложечкою. — Він дивиться так, ніби бачить мене наскрізь. Не тисне, але стоїть — і все, ти вже напружена. І ще цей його спокій… Мене від нього трясе.

— Ага, — кивнула Віка. — Класика.

— Я не втюрилась! — різко сказала я. — Я просто… не люблю, коли мене вибивають з рівноваги.

Віка нарешті усміхнулась. Тією самою усмішкою, від якої хочеться кудись втекти.

— Лєно, — м’яко сказала вона, — ти ніколи не злишся просто так. Ти або злишся, або закохуєшся. А тут у тебе якийсь дуже підозрілий мікс.

— Та пішла ти, — фиркнула я. — Він мій начальник. Це табу. Це дурість. Це…

— Це ти зараз переконуєш мене чи себе? — перебила вона.

Я замовкла.

За вікном пройшли двоє туристів, хтось сміявся, місто жило своїм життям. А я сиділа і відчувала, як усередині щось стискається.

— Я не збираюсь нічого з цим робити, — сказала я тихіше. — Чуєш? Взагалі нічого.

— Я й не кажу, що треба, — знизала плечима Віка. — Я просто констатую факт.

— Який ще факт?

— Ти про нього говориш більше, ніж про роботу, — спокійно відповіла вона. — А це, подруго, вже симптом.

Я відвела погляд.

— Все ясно, — сказала Віка після паузи. — Ти в зоні ризику.

— Я в зоні «не лізь мені в голову», — буркнула я.

Вона засміялась і доторкнулась до моєї руки.

— Добре, — сказала. — Я мовчу. Але коли ти почнеш брехати сама собі — я нагадаю цю розмову.

Я зітхнула і допила каву.

Я не була втюрилась.

Точно ні.

Просто чомусь, повертаючись додому кам’яними вулицями Кам’янця, я знову зловила себе на думці, що уявляю його голос.

І це вже починало насторожувати.