Розділ 7. Сарказм як мова любові

Після того випадку з клієнтом у повітрі щось змінилося.

Не різко, не очевидно — швидше як тоді, коли в Кам’янці змінюється погода: ще хвилину тому сонце лоскоче каміння Старого міста, а потім — раз, і тінь лягає на бруківку, повітря стає вологішим, і ти вже знаєш: дощ близько.

Отак само було й тут.

Ніхто нічого не сказав уголос, але всі відчули.

Я сиділа на своєму місці, гарнітура тиснула на вуха, переді мною миготіли звернення клієнтів. Рутинна робота — те, що зазвичай заспокоює. Але не сьогодні. Сьогодні вона дратувала.

— Лєно… — прошепотіла дівчина з ранкової зміни, нахилившись так близько, що я відчула запах її кави. — Це правда, що директор став на твій бік?

Я не відвела очей від екрана. Навіть не кліпнула.

— Якщо ти чекаєш драму з криками і звільненнями, — сказала я сухо, — то дарма. Я просто не тупила.

Вона хмикнула, явно розчарована відсутністю шоу, і швидко зникла між рядами столів.

А от відчуття чужої уваги не зникло.

Навпаки — стало щільнішим.

Я не бачила його, але знала, що це він.

Так дивляться люди, які не оцінюють — вони зважують.

— Ви завжди така різка? — почувся за спиною голос Макара.

Спокійний. Рівний. Без тіні насмішки.

Це, чорт забирай, було найнебезпечніше.

Я повільно розвернулась на кріслі. Не поспіхом — принципово. Оцінила його знизу вгору. Високий, як і завжди, костюм сидить ідеально, ніби зшитий разом із ним. Краватка розстібнута, верхній ґудзик сорочки відкритий. Надто домашньо для директора. Надто… навмисно.

— Тільки з тими, хто думає, що я м’яка, — відповіла я.

Він ледь помітно усміхнувся. Кутик губ — і все.

— Логічно, — кивнув. — М’яких тут швидко ламають.

— А різких бояться, — кинула я.

— А розумних — слухають.

Я зависла на секунду.

Стоп. Це зараз був комплімент?

— Не перебільшуйте, — пробурмотіла я, відвертаючись. — Я просто роблю свою роботу.

— Саме тому й кажу, — відповів він уже відходячи.

І пішов. Без пафосу. Без фінальної репліки.

Наче кинув камінь у воду — і залишив мене дивитися, як розходяться кола.

За спиною почався шепіт. Тихий, але липкий.

— Ти бачила, як він на неї дивиться?

— Та ну, вона ж його з’їсть.

— А може, він того й хоче?

Я стиснула щелепу і знову втупилась у монітор.

— Не дивись на них, — сказала собі. — Працюй, Лєно. Просто працюй.

Але працювати було складніше, ніж зазвичай. Бо тепер він був усюди. Не буквально — у відчуттях. У кожному проході між столами, у кожному різкому клацанні дверей переговорки.

Ми перетинались у коридорі. На сходах. Біля кавомашини.

— Як відділ? — кидав він коротко, ніби між іншим.

— Живий. На диво, — відповідала я.

І він усміхався.

Не широко. Не показово. Так, ніби це наша маленька гра, про яку інші навіть не здогадуються.

Одного разу я не витримала.

— Ви провокуєте, — кинула я, проходячи повз нього з папкою в руках.

— А ви ведетесь, — спокійно відповів він, навіть не зупинившись.

Чорт.

Подвійний.

Це не було зізнанням.

Не було навіть фліртом у звичному, банальному сенсі — без компліментів, без доторків, без поглядів «я хочу тебе просто тут».

Але між рядками, між шпильками і мовчазними паузами, між «добрий день» і «гарна робота» вже щось жило.

Гостре. Нервове. Занадто живе, щоб його ігнорувати.

І мені це починало подобатися.

А подобатися начальник —

це, м’яко кажучи, дуже хріновий знак.