Розділ 6. Коли він прикриває

Ранок у Кам’янці був сірий і вологий. Такий, що бруківка блищить, а настрій зранку вже не дуже.

Я зайшла в офіс із кавою навинос, зібрана, з холодною головою — рівно настільки, наскільки це можливо після ночі, коли ти пів години переконуєш себе, що ні, тобі не сниться директор.

— Доброго ранку, — кинула я відділу й сіла за комп’ютер.

Дзвінки пішли майже одразу. Один за одним. Звичайний хаос, у якому я почувалася як риба у воді.

Поки не з’явився він.

Клієнт був із тих, хто говорить голосно, впевнено і з відчуттям, що йому всі винні. Бізнес-тариф, «ви зірвали нам роботу», «я зараз подзвоню вашому керівництву».

— Я розумію ваше обурення, — сказала я спокійно, хоча всередині вже починало закипати. — Але з вашого боку не було виконано базові умови договору.

— Не треба мені читати лекції! — гаркнув він. — Ви операторка, от і перемкніть!

— Я керуюча відділу, — поправила я. — І ні, я не можу «просто перемкнути», бо проблема не на нашому боці.

Через годину він уже стояв у переговорній.

Я — навпроти.

Поруч — представник керівництва з боку клієнтів.

І, звісно, Макар.

Я відчула його присутність одразу. Він не втручався, не перебивав, просто слухав. Спокійно. Уважно. І це чомусь нервувало більше, ніж крики клієнта.

— Ваша співробітниця поводилась некоректно, — заявив той. — Вона відмовилась вирішувати проблему.

— Я відмовилась робити дурниці, — сказала я рівно. — Це різні речі.

— Лєна, — спробували мене перебити з іншого боку столу, — може, варто було…

Макар підняв руку. Просто жест. Але кімната замовкла.

— Вона зробила все правильно, — сказав він холодно.

Я різко глянула на нього.

— Але клієнт незадоволений, — не здавались. — Можливо, треба було піти назустріч?

Макар навіть не підвищив голос.

— Я сказав — правильно.

Тиша стала щільною.

Я відчула, як у мене перехопило подих.

— Якщо вам не підходять умови договору, — продовжив він, дивлячись прямо на клієнта, — ми готові його переглянути. Але перекладати відповідальність на співробітника — не варіант.

Клієнт щось пробурмотів. Керівництво переглянулося.

А я… я стояла і не вірила.

Мене не зливають.

Не «давайте замнемо».

Не «ти ж розумієш, клієнт важливий».

Мене. Не. Зливають.

Коли всі вийшли, я залишилась у переговорній ще на кілька секунд. Просто щоб видихнути.

Макар теж не поспішав іти.

— Дякую, — сказала я, не дивлячись на нього. — Це… було неочікувано.

— Не за що, — відповів він. — Ти була права.

Я підняла голову.

— Ти навіть не сумнівався.

— Сумнівався, — він ледь усміхнувся. — Але перевірив факти. І цього достатньо.

Я кивнула.

Без пафосу. Без подяк «на колінах». Але всередині щось остаточно змістилось.

— Лєна, — додав він уже біля дверей. — Гарна робота.

Двері зачинились.

Я залишилась сама і відчула дивне, нове тепло під ребрами.

От чорт.

Це вже не просто робота.